Глава 7.2

Позачергове, бо 600♥
_______
Даррен Норт

Гостьове крило лишилося позаду. Я рухався коридорами палацу, навіть не звертаючи уваги, куди саме несуть ноги. 

Дуель, якої вимагав від мене лорд Блумері, ні на що не впливала. Не давала доказів. Не відкривала нових свідків. Не відповідала на питання, які я мав поставити маркізі.

Але відмова дала б Юджину інший інструмент. Ця людина перетинала межі дозволеного, маніпулювала статусами та могла зіпсувати мій план. Те, що він першим кинув мені виклик, наразі було на руку.

Якщо вдасться ще поклопотати з приводу анулювання його запиту… Хоча не певен, що вистачить можливостей для цього питання. Однак, Беатріс не полишить палац, допоки я не знайду свої відповіді. А там вже не моя турбота, як вона буде вирішувати проблеми зі своїм «нареченим».

І важко було не визнати — маркіза мала рацію. Це виглядало як дурість. Причини для дуелі не було. Принаймні такої, яка б вказувала, що це єдиний вихід з ситуації, що склалася.

Юджин мене дратував. Це було фактом. Але я прийняв його виклик не з цієї причини. Ця дуель не та, яка створить додаткові клопоти. Проте саме вона може подарувати мені контроль над лордом Блумері. Над його тиском. Над тим, як він поводитиметься в палаці далі.

Я завернув у бік кімнат, до яких не ходив вже понад рік. На мить здивувався тому, що ноги принесли мене саме сюди. А потім підняв руку і постукав. 

За мить зсередини почувся рух. Двері прочинилися і у коридор визирнула молода дівчина у чорно-білому одязі.

Служниця схилила голову:

— Мілорде.

— Леді Ро в себе?

Вона кивнула і відступила, пропускаючи мене.

У вітальні було тепло, камін горів яскраво. На його тлі губилося світло від свічок, які стирчали з високого канделябра у центрі прямокутного стола. Окрім нього на стільниці стояв глечик з вином та тарілка з фруктами.

Валері сиділа у кріслі, закинувши ногу на ногу і дивилася прямо на мене. Посміхалася.

— А я гадала, що ти вже не зайдеш.

— А я гадав, що у тебе тут чаювання, — кивнув у бік глечика, пройшов до другого крісла, сів, не чекаючи запрошення.

— Плани трохи змінилися, — знизала вона плечима і кивнула служниці. — Принеси лорду кубок.

— Я не буду пити, — змахнув рукою і відкинувся на спинку крісла.

— Не відмовляй мені, — скривила носик жінка. — Хоча б у цьому.

Закотивши очі, кивнув дівчині у чорно-білому вбранні. Мить, і та зникла за дверима.

— А я гадала, що ти вже не зайдеш, — повторила Валері, не зводячи з мене погляду.

Хочеш так почати розмову? Добре.

— Я теж так гадав.

— Ого! — мовила вона з легкою посмішкою. — Ти все ще можеш казати те, що в тебе на душі.

Двері прочинилися, служниця зайшла з кубком. Підійшла до столу так тихо, що я почув тільки шелест тканини. Поставила кубок біля моєї руки, наповнила вином й відступила на крок.

Валері кивнула їй. За мить двері знову клацнули.

Я підняв кубок, потримав в руці і повернув на стільницю. Леді Ро сиділа навпроти, не зводила з мене очей і крутила свій келих в пальцях. 

— Ти тут через королеву? — спитала вона і зробила ковток вина.

— Тут у палаці? Чи тут — у твоїх кімнатах? — уточнив у відповідь, помітивши, як вона знову морщить носик.

— Не грай зі мною, Даррене, — хитнула жінка головою. — Я надто добре тебе знаю. Кажи, чому прийшов. Навряд чи задля того, щоб нарешті погодитися на мою пропозицію і продовжити наші стосунки.

Це було правдою. Я насправді й сам не знав, чому прийшов до неї. Але відмовляти своїй інтуїції не збирався. Знизав плечима і відповів:

— Ти сьогодні занадто різко закінчила розмову після мого питання. Щось сталося після мого від’їзду?

— Важко сказати, Її Величність не приходить до тями вже кілька тижнів. Це нове? Чи ні? Весь двір очікував на черговий візит маркіза. А він… помер. Це нове?

Я чув невдоволення в її голосі. І хвилювання.

— Я розумію, — посунувся у кріслі, поклав лікті на стільницю. — Його Величність зможе знайти мага Життя, який допоможе королеві.

— Його Величність тільки й робить, що на полювання їздить та бали влаштовує! — пирхнула Валері. Стишила голос і додала. — Йому байдуже, чи ти цього не бачиш?

— Не байдуже, — запевнив я леді Ро. — Просто… у нього такий характер.

— А в тебе? — Валері насупила світлі брови. — Який характер в тебе, Даррене. Ти ж казав, що розберешся з тим, хто вбив мага Життя і відправишся у мандрівку. Чому ти повернувся у палац?

— Бо і мені є справа до того, як допомогти Її Величності, — сухо відповів я.

У світлих очах фрейліни спалахнула надія. Вона відставила келих, посунулася у кріслі, спустивши ногу:

— Ти щось дізнався? Когось зустрів?! Даррене, скажи, благаю!