Глава 5.1

Позачергове на 450♥
___________

Беатріс Блумері

Я виграла.

Хоч це і відчувалося як поразка.

Я витримала всю дорогу до столиці, й не промовила жодного слова. От тільки спина нила, шия затекла, а в голові гуло від одного й того ж тембру.

Даррен говорив. Постійно.

Про пейзаж за вікном.

Про те, як саме діють кайдани з якогось сплаву на магів, вимикаючи їм можливість звернутися до своєї сили.

Про шлюби та спадки. Нічого конкретного, але ледве не в кожному реченні я вловлювала шпильку у свій бік.

Цей чоловік був не просто першим королівським слідчим. Він був досвідченим катом. І катування словами вдавалося йому напрочуд чудово. Бо вже за кілька годин після того, як ми від’їхали від маєтку, я готова була почати вити. Потім змогла якийсь час пропускати його слова повз вуха. А потім знову почала чути. І це… це було нестерпно. 

Коли карета нарешті почала сповільнюватися, я спершу не повірила. Поворухнулася, повернулася до вікна і випустила повітря крізь стиснуті зуби.

Сутеніло. А там попереду, трохи зліва від дороги, виднілися високі кам’яні стіни. Столиця? Це ж вона, правда?

Хотіла було спитати про це в лорда Норт. І стрималася в останню мить. Бо відповідь отримала вже за десять хвилин, коли карети повернули одна за одною у бік тих стін. 

Вартові корони, які супроводжували нас верхи, трохи пришвидшилися. Обігнали і рушили до зачинених воріт першими. А я… я вже ледве висиджувала на місці.

Хотілося побачити велике місто, роздивитися, як там все влаштовано. А ще ж є королівський палац…

На мить я навіть забула, що їду не на екскурсію. І тільки чергове бурмотіння Даррена нагадало мені про це.

Незабаром моє бажання втілилося у життя. Ворота прочинилися, карети в’їхали у місто. Спершу збоку з’являлися окремі невеличкі будинки, що притикалися стінами один до одного. Потім почали з’являтися перші фасади двоповерхових будинків. Світло у вікнах, дерев’яні вивіски, перші люди на узбіччях. Дорога ставала ширшою, збоку з’явилася перша площа.

Я застигла на місці, намагаючись побачити все, що тільки можна.

Карета звернула раз, потім ще раз. Ми проїхали повз площу з фонтаном, де навколо скупчилася строката маса народу. Далі були ринки, лавки, та більш витонченіші та величніші будівлі. Чим глибше у столицю ми заїжджали, тим більше було шику та лоску у всьому і всіх.

— Ви вперше у столиці, правда чи ні? — озвався Даррен у мить, коли я встигла про нього забути.

Я точно вперше. А Беатріс?

Я не знала. У жодному з її записів про це не йшлося. Вона стільки років жила у своїй маленькій золотій клітці, що я б поставила на те, що дійсно вперше.

— Мовчання теж відповідь, якщо ви про це не знали, — гмикнув лорд Норт. 

Я пропустила цю репліку повз вуха. А за вікном промайнули чергові кам’яні стіни й змінилися на зелень.

Парк навколо палацу виглядав, як на картинці. Рівний ряд дерев уздовж дороги, білий гравій навколо ідеально круглих клумб, низькі підстрижені, наче під лінійку, кущі.

Карета проїхала ще трохи, повернула і зупинилася. Зупинилася просто перед велетенським палацом зі світлого каменю. Я мимоволі притислася ближче до вікна. Фасад тягнувся вбік так далеко, що око не одразу вхопило край. Ряди високих вікон, балкони, вежі по кутах…

Тонкі колони, які підтримують балкони. І величний головний вхід, біля якого і зупинилися карети. Дрібними сходами спускалися слуги у чорно-білому вбранні. Я бачила з десяток однаково одягнених чоловіків і жінок. Вони спускалися сходами і зупинялися, вишиковуючись в одну лінію.

Карета хитнулася востаннє й завмерла. Шум коліс змінився на голоси, кроки, короткі команди. Хтось відчинив дверцята карети, а я не могла відвести погляду від палацу, що тонув у косих променях сонця. 

Навіть пропустила, коли Даррен першим вийшов з карети, зрозуміла це лише, коли він звернувся до мене, а перед очима з’явилася його рука.

— Леді Блумері?

Я поворухнулася. Тіло відповіло тупим болем у попереку й нудним протягом від шиї до плечей. Звелася, але, коли спробувала вилізти з карети, коліна підігнулися. 

В руку слідчого я вчепилася міцніше, ніж планувала. Просто для того, щоб не вивалитися з карети мішком з картоплею. Та все одно не одразу знайшла ногою сходинку карети, мене повело вбік, рука у долоні Даррена вивернулася…

Я вже була готова змиритися з тим, що просто впаду перед королівським палацом, коли відчула чужі пальці на лікті.

Короткий ривок вгору, і я знайшла під ногами опору. А також збоку, бо вперлася плечем у груди Даррена.

Скинула погляд і перехопила погляд темно-зелених очей. Холодний погляд, який знову сканував мене, наче міг зазирнути всередину.

— Ви виграли. 

Я відчула вібрацію плечем, і тільки за мить сенс почутого дійшов до мозку.

— То мені розраховувати на приз? — вигнула я брову, стримуючись, щоб не застогнати від того, як сотня невидимих голок впиваються у ліву ногу. І коли я її відсидіти встигла?