Глава 3.2

— Яка ж? — я склала руки на грудях, прямо поглянувши на слідчого. — У чому мене звинувачують? Знову.

— Мені нагадати, що перші звинувачення виявилися правдивими? — замість відповіді знову спитав чоловік, вигнувши брову. 

— Тоді чому я їду до королівського палацу як гостя? — я відповіла йому його ж монетою і примружилася.

— Бо ви — загадка, леді Блумері, — вперше відповів на моє питання лорд Норт. Куточок його рота смикнувся, наче чоловік збирався посміхнутися. — І я розгадаю її.

— Це і є ваша справа? — пирхнула я і… розсміялася.

Підняла руку, поклала долоню на руку Даррена і змусила того її опустити:

— Перепрошую, мілорде, та ви заважаєте мені збиратися.

Даррен опустив руку, та з місця не зрушив.

— І що вас розсмішило, маркізо? — питання прилетіло вже у спину, коли я знімала зі стелажа наступний горщик.

— Те, що ви навіть не знаєте, що шукаєте і в чому мене звинувачуєте, — я притисла горщик до грудей і знову повернулася до виходу, поглянувши на чоловіка. — Ерік щось там сказав, ви щось почули… Все? Ані злочину, ані доказів, навіть підозр чітких ви не можете сформулювати.

Я говорила напрочуд спокійно, голос жодного разу не здригнувся. Тільки серце калатало, як шалене, раз у раз перекриваючи подих.

— Проте є зачіпка, — промовив перший королівський слідчий, коли я вийшла в оранжерею. — Маг Смерті був наляканий. Ви змогли налякати таку людину, маркізо.

— Може, я просто дуже страшна, коли не в гуморі? — гмикнула я, знизавши плечима. Випросталася і знову рушила до кабінету.

Щоб знову зупинитися перед королівським слідчим і почути:

— А може він побачив щось таке, що я поки не бачу чи не розумію?

— То це і є ваш план? — я дивилася на лорда Норт знизу. — Відвезете мене в столицю і будете переслідувати вже там? Не відчепитеся поки я не вигадаю історію, яка вас задовольнить?

— Ні, — його губи ледь сіпнулися. — Я відвезу вас у столицю тому, що ваш дар зацікавив корону. Як і ваші експерименти. Це офіційна причина.

— А неофіційна? — я вже починала розуміти, як він міркує, тому ризикнула.

— Неофіційна? — Даррен примружився. — Чому ви вирішили, що є щось неофіційне?

Я ледве не загарчала від роздратування. Закотила очі й зробила крок у кабінет, щоб продовжити збиратися.

— Неофіційно ви — моя справа, — долинуло у спину. — Мене не дуже цікавить, що ви можете сказати, леді Блумері. Яку брехню вигадати. Я знайду відповіді, які мене цікавлять самостійно.

— І що потім? — я озирнулася через плече. — Може ви й знайдете щось таке, що вас задовольнить… Може ні… А далі що?

— Буде залежати від відповідей, — спокійно знизав плечима лорд Норт. — І від того, наскільки ви будете сприяти моєму розслідуванню.

Чоловік дивився на мене прямо, відкрито повідомляв про свої плани. А я… я чомусь не відчувала зараз страху. Тільки злість. Гарячу та таку пекучу, наче знову опинилася в ситуації, де на мене тисне батьківська рада.

— Щасти вам з цією вигаданою справою, лорде Норт, — пирхнула я, знімаючи наступний горщик зі стелажа. — І поки займаєтеся незрозуміло чим, покличте помічників. Нехай забирають ці рослини. Вони їдуть зі мною у королівський палац.

— Чи не забагато у вас тоді багажу, маркізо?

— А що, є якісь обмеження? — скинула я брови. — Мене про них не попередили. Мені тільки сказали, що моя магія зацікавила корону. Чи я щось не так почула?

Лорд Норт дивився на мене примружившись і чомусь посміхався. Мить не рухався. Після чого відступив на крок і зник з поля зору. Я чула кроки, що віддаляються, а потім те, як прочинилися двері у бібліотеку.

Видихнула і замружилася.

Трясця! Влипла. Якщо Ерік так відреагував на те, що я не Беатріс… навіть боюся уявити, як можуть поставитися до цього інші. Ні, цю таємницю я заберу з собою в могилу. Шиш йому, а не правда про мене!