Глава 1.2

Позачергове оновлення, бо маємо 50♥
_____
Беатріс Блумері

Він чув! Він чув питання Еріка. Знав, що маркіза винна. Бачив мене наскрізь своїми темно-зеленими очима. Але… відпустив. Передав в руки Тіни, яка першою змогла прорватися крізь варту корони в оранжерею.

Як їй це вдалося, я навіть уявити не могла.

І от зараз… зараз я у своїй спальні. Тіна поряд, знімає з мене сукню, накидає на плечі халат, щось каже, але я не можу зосередитися ані на її словах, ані на її обличчі. Єдина думка, яка б’ється в голові — він підозрює.

Підозрює мене ще більше. Більше, ніж раніше. І знає, що саме маркіза причетна до смерті Олафа. Але… чому я тоді не заарештована? Через дар? Через вічноцвіт, який розквіт? Як йому взагалі це вдалося?!

— Міледі, ви тремтите, — голос Тіни долітав, як крізь вату. — Ви ще і магію використовували… я принесу вам еліксири. Вам треба… треба… треба…

Вона схлипувала і щось бубоніла собі під ніс. Я вловлювала тільки уривки її фраз. І почувалася так, наче перебуваю уві сні. Наче все, що відбувається навколо, нереальне.

Опустила погляд на руки, намагаючись відчути бодай щось, окрім панічного страху, який тримав за горло. Стисла кулаки, вганяючи нігті у шкіру. Та навіть біль зараз відчувався якось не так. 

— Міледі, вам треба відпочити, — Тіна відсунула від мене чашку. Порожню чашку. Я здивовано простежила за нею поглядом, не розуміючи, коли встигла випити напій. — Інакше магістр Джуліан знову залишить вас біля своїх кімнат. Прошу, я підготувала ліжко. Вам треба відпочити. Хоч трохи.

Сенс в її словах був. Та я навіть уявити не могла, як заснути. Наче це якесь неймовірне завдання із зірочкою.

— Міледі, благаю…

— Так, так, звісно, — голос хрипко вирвався з горла. — Ти маєш рацію.

Я повільно випросталася, вже збиралася зробити крок із будуара у бік спальні, коли почула якийсь шум за дверима у коридорі. Здригнулася, озирнулася.

Він передумав! Вирішив звинуватити мене! Це по мене… Трясця, це по мене!

— Я сказав, пропустіть мене! — голос Юджина прорізався крізь товщу дверей. А в мене подих на мить перехопило. 

— До леді Блумері зараз не можна, — я почула чужий рівний голос з коридору. — За наказом першого королівського слідчого.

— Чхав я на вашого слідчого! — голос Юджина підскочив на кілька тонів. — На мою наречену було скоєно напад! Я маю її побачити! Відійди краще, інакше ти пожалкуєш!

Наречену?! 

Він вимовив це вголос?!

Кулаки знову стиснулися. І цього разу я відчула біль від нігтів, які увіп’ялися в шкіру.

— Зверніться за дозволом до лорда Норт, — я знову почула розважливий голос охоронця. Про те, що під дверима моїх кімнат тепер чатують люди Даррена, я до цієї миті не знала.

— Відійди негайно, — Юджин не збирався відступати. — Що?.. Прибери від мене свої руки!

Почувся якийсь гуркіт. І знову. Але голосів я більше не чула.

А всередині… всередині мене все тремтіло від обурення. Від злості. Від… від клятої недоречності! Спочатку Ерік, потім Даррен, а тепер ще і Юджин. Одна проблема за іншою. Один удар за іншим. Ну чому саме сьогодні? Чому все й одразу?!

Захотілося просто сісти на підлогу, обхопити коліна руками і розридатися.

— Міледі, відпочинок, — мій єдиний промінчик світла поквапився до мене на допомогу. Тіна вже була поруч, притримувала двері у спальню. Ніяк не коментувала те, що щойно відбулося у коридорі.

— Дякую, — прошепотіла я, кивнувши їй. І зробила крок у спальню.

Пройшла до ліжка, скинула халат, і зупинилася. На мить замружилася, намагаючись згадати, як це — дихати рівно. Та серце продовжувало калатати у грудях, як скажене.

Що буде завтра? Даррен накаже, щоб мене повезли у столицю? Як кого? Як заручницю? Підозрювану? Вбивцю?

Я тільки-но почала звикати до життя у маєтку! Тільки-но почала будувати плани. Я гадала, що як тільки лорд Норт знайде вбивцю, я зможу виїхати за межі маєтку, розібратися зі справами родини Блумері. Врятувати бізнес. Що у мене буде час укріпити своє положення.

А тепер…

Що я маю тепер?

— Леді Блумері, вам треба відпочити. Ви пережили напад мага Смерті. Ви виснажені, — Тіна знову спробувала повернути мене до тями вмовляннями.

І… їй вдалося.

Я кліпнула, повернулася до служниці. Вдивилася у сумне дівоче обличчя.

Вона має рацію. 

Я пережила напад. Я вижила. Можна навіть сказати, що я вижила двічі. Я змогла захиститися від магії Смерті… коренями? Як така магія взагалі називається? Не знаю. Та як би вона там не називалася, я якимось чином змогла це зробити.

І виростити вічноцвіт. Мені вдалося зробити те, що не вдалося справжній маркізі. Навіть якщо я і не уявляю, як саме це вдалося.

Саме це змусило Даррена заплющити очі на докази. Саме це мій козир. Той самий козир, на який я і сподівалася. Я… виграла. Адже так? Я виграла собі життя.