Глава 26

Я вчепилася пальцями в лопатку так, що заніміла рука, і не могла відірвати погляду від цього дивного чорного полум’я.

Воно не горіло між його пальцями у звичному розумінні цього слова. А наче… було живим. Щось таке уявляєш, коли чуєш словосполучення «ефірна плазма».

— Тут нікого більше немає, — мовив Ерік, зробивши ще один крок. — Тож можеш зняти цю маску безутішної вдови. Часу більше немає. Він знайшов артефакт і змушує мене зняти відбитки. Ти ж не хочеш, щоб я вказав на тебе, так?  

— Я…

Не знаю, що я хотіла сказати. Голос обідрав горло. А я не могла змусити себе відвести погляд від цього полум’я. Воно вабило і лякало одночасно. 

Наче я якийсь довбаний метелик!

— Де те, що ти мені обіцяла?! — прогарчав маг Смерті. — Якщо ти думаєш, що я добровільно піду на страту, то сильно помиляєшся. Я потягну тебе за собою. Ми в цьому разом, Тріссі. Віддай мені клятий еліксир. Зараз же.

Від слова «страта» мене наче обдало крижаною водою.

Стратити мага Смерті можуть за те, що він використав свою силу не за наказом корони. А значить…

Переді мною стоїть вбивця. Вбивця маркіза Блумері.

— Я… — я знову видихнула цей звук, який відмовлявся знаходити продовження. Дріж пробігла по шкірі. Доклавши зусиль, я нарешті відірвала погляд від магії в його руці й вчепилася ним в обличчя чарівника. — Я його не маю зараз.

— Що значить, ти не маєш?! — обличчя Еріка скривилося. Він опустив руку, полум’я згасло. — Ти знущаєшся?! Я і так тягну розслідування, як можу. Ми домовлялися! Артефакт в мене! Він зникне разом зі мною, якщо розплатишся за замовлення!

Замовлення? Тобто…

Підлога під ногами здригнулася.

Маркіза вбили на замовлення? На замовлення… Беатріс?!

Мене почало нудити.

Ця жінка найняла кіллера для власного чоловіка?! Який жах!

— Ти знущаєшся з мене?! — обличчя Еріка скривилося від злості. — Ти ж сама квапила мене, бо зілля майже готове! Віддай мені клятий еліксир! І ми забудемо про все це!

В’язка слина стала у горлі грудкою.

Я мала щось вигадати! Я мала щось сказати! Зробити! Будь-що! 

Я стискала лопатку так, що пальці німіли. 

Якщо… кинутися? Якщо вдарити? Якщо…

А він раптом усміхнувся. Неприємно. Холодно.

— Не розумію, на що ти розраховувала, Тріссі, — нахиливши голову, промовив він. — Але якщо не хочеш платити… Я заберу оплату сам. Еліксир це лише продукт твоєї магії… Твого дару. Солодкого дару, який зможе відкрити мені багато нового.

Він підняв руку. Полум’я знову вихопилося між пальцями.

А у мене всередині щось стиснулося в вузол.

— Дар неможливо відібрати, — видихнула я і відступила на крок. Я не знала напевно. Але чомусь думала, що магічний дар це щось таке, з чим просто народжуються. Як набір хромосом, які не змінити й не відібрати.

— Помиляєшся, — Ерік зробив крок до мене. — Магія Смерті здатна на багато цікавих речей. Я розірву цей зв’язок, — він смакував кожне слово, наближаючись, поки я відступала, — вирву магію з твого дурного тіла. Якщо ти додумалася до замовлення магу Смерті, мала б і здогадатися, що станеться, якщо не виконати свою частину угоди.

Щось у мені клацнуло.

Я зупинилася. Просто перестала відступати. Просто стисла лопатку ще сильніше і скинула підборіддя. Страх стискав горло, але разом із ним прийшла і злість.

Злість на дурість Беатріс. На те, що я опинилася в тілі злочинниці. На те, що маю розбиратися з чужими проблемами та таємницями.

— Гаразд, — видихнула я, дивлячись прямо на мага Смерті. — Отримаєш ти свою оплату. Але перед цим… що за клята мітка смерті на мені? Ти не казав, що це якось повпливає на мене! Ти припустився помилки!

Я тисла. Блефувала. І докладала неймовірних зусиль, щоб не тремтіти.

Зараз я хотіла зрозуміти те, що досі залишалося за завісою. Бо якщо Беатріс мала відношення до смерті Олафа, ця мітка могла бути вказівкою. Навіть якщо не Ерік про це скаже Даррену, може з’явитися інший маг. Я мала зрозуміти, що це.

— Не було жодної помилки! — прогарчав чоловік, опускаючи руку. Полум’я знову згасло. — Дай руку.

— Щоб ти забрав мій дар? — вигнула я брову і дивилася на мага Смерті не кліпаючи.

— Щоб я довів тобі, що я зробив все, що мав, — Ерік вже простягав руку. — Я вже казав, що це схоже на якесь слабке прокляття…

— То прибери його! — я вже сама не розуміла, навіщо тягну час і чим все це має закінчитися. Але віддавати дар вбивці не збиралася. — Якщо це мітка того, що я причетна… То це твоя провина!

Треба дочекатися Тіни. Вона зможе його відволікти своєю появою. Він почує кроки, звук дверей… Можна кинутися вперед. Штовхнути. Якщо Ерік не встоїть на ногах, впаде у ті кущі… У мене буде секунд п’ятнадцять. Я встигну сховатися за деревом. Попередити Тіну. Вона ближче до виходу, покличе когось…

Я простягнула руку і вклала пальці в долоню мага Смерті.