Глава 25.4

До вечора мене так і не відпустило. День ніби й минув, а всередині досі клекотала злість, варто було згадати обличчя Юджина.

Тому, коли нарешті стемніло, я пішла туди, де могла хоча б робити щось руками. Тіна намагалася мене відмовити, та я пообіцяла, що не буду прикликати магію сьогодні.

В оранжереї було тепло. Крізь скляний дах лилося світло зірок і двох срібних місяців у повні. Ідеальний час для висадки вічноцвіта. Так писала Беатріс у своєму записнику.

І я збиралася зробити все, щоб мати можливість переконати корону в тому, що я знадоблюся їм, як союзник. А не як дружина брата Олафа.

Мерзотник! Боги!

Я видихнула крізь зуби, витягнула горщик, в якому Беатріс вирощувала розсаду вічноцвіта. Над ґрунтом стирчало кілька зелених стебел. Половину з них я планувала пересадити в оранжерею і продовжити спостереження, які почала моя попередниця.

Намагаючись більше ні про що не думати, я звірялася з записами маркізи, знайшла найліпше місце для нової грядки, і встромила лопатку у землю. Глибина ямки, кількість ґрунту, відстань до інших рослин — все це було вказано у записах і не закреслено, як деякі речення до цього.

Я пам’ятала, що попередня спроба виростити вічноцвіт провалилася. У мене ж шансу на помилку не було. Я мала зробити все, щоб мати козир в рукаві.

— Тіно, — я навіть не озирнулася, зосереджена на роботі, — на кухні хтось ще лишився? Не відмовилася б від заспокійливого чаю. І того відвару… що магію мені відновлює.

— Не впевнена, міледі, — тихо мовила в мене за спиною служниця. — Та я можу сама їх приготувати. Зараз?

— Так, — я повернулася до дівчини. — Дякую тобі.

Тіна тільки очі опустила сором’язливо. І поквапилася до виходу з оранжереї.

Я чула, як за нею зачинилися двері, і звільнила з землі горщика перший паросток.

Корінці рослини були тоненькі та білі, як нитки. Закручувалися на кінцях у спіралі. Обережно опустивши рослину у лунку, підхопила лопатку, щоб заховати корінці у м’якому, здобреному пилком вугілля ґрунті.

І благала всіх місцевих богів, про яких нічого не знала, щоб вічноцвіт прижився. Бо інакше… Заміж я точно за Юджина не піду. Доведеться тікати.

З цими думками, я занурила другу рослину у ґрунт. Десь за десяток сантиметрів від іншої.

Клацання дверей почула раніше, ніж зрозуміла це. Застигла, стискаючи лопатку в руках. Кроки, які я почула, належали не Тіні. Надто розмірені. Надто широкі.

Якщо це Юджин, я його прямо в цій оранжереї закопаю. Буде ще один труп у родині Блумері. Навіть у склепі місця йому шукати не доведеться.

Я випросталася і розвернулася, готуючись до сварки, яка просто мала вибухнути.

Відкрила рота і… застигла.

Алеєю до мене йшла зовсім інша людина. Людина, на яку я тут не чекала.

— Магістре? — здивовано видихнула я, зустрівшись поглядом з Еріком. — Не очікувала вас тут побачити. Ви тут за наказом лорда Норт?

Чоловік не відповів одразу. Продовжив наближатися, нахиливши голову й окидаючи мене дивним поглядом. 

А потім зупинився на відстані п’яти кроків і гмикнув.

— Годі вже гратися, Тріссі. Я прийшов за тим, що ти мені обіцяла. Ти сама це віддаси? — він підняв руку, між пальцями спалахнуло якесь чорне полум’я. — Чи хочеш продовжити свою гру?