Глава 24.3

А бачила я досить цікаву картину.

Струнку жінку, в руках якої було щось схоже на диванну подушку, перетягнуту ременями. Вона з відразою скривила губи, стиснула цю «подушку», вода бризнула на підлогу.

За мить вона відкинула накладний живіт на ліжко і пройшла до шафи.

Мене наче струмом ударило. Усе, що вона встигла наговорити про дитину, про Олафа, про «право»… Усе це склалося в одну холодну, дуже просту думку.

Брехня. Все це була брехнею. Але… на що вона розраховувала?

У пам’яті спливла та коротка розмова між Дарреном і його підлеглим. Патрісія хотіла полишити маєток не просто так! Вона знала, що якщо лишиться тут, то її брехню розкриють. Але… дитина… де б вона взяла дитину?!

Ні, я не розумію!

Поки я намагалася зібрати докупи мозок, Патрісія дістала суху сорочку. Мокра полетіла на підлогу. Новий одяг ковзнув по її тілу, приховуючи все, що я щойно побачила.

Я відчула, як пальці Юджина на моїй талії напружилися. Наче він очікував, що я не стримаюся і вискочу зі сховку. Викажу нас.

А я… я поворухнутися не могла, усвідомлюючи усе, що щойно побачила.

Патрісія ще трохи повозилася у кімнаті, причесала вологе волосся, заплела його в недбалий вузол, ще раз витисла вологу з «живота». І тільки після цього повернула його на місце. Вдягнула суху сукню і поквапилася до дверей. 

Замок клацнув за мить.

Кілька секунд, і простір потонув у тиші. Тільки мій подих вирвався якось надто голосно і хрипко.

— Як вам мій сюрприз, маркізо? — шепіт Юджина торкнувся скроні.

Я повільно повернула голову. Не знаючи, що на це відповісти. І видихнула єдину думку, яка блукала в голові.

— Вагітність… Її… немає.

— Немає, — підтвердив він. У кутиках його очей з’явилися зморшки від посмішки. Тріумфальної, самовдоволеної. — І ніколи не було.

Його голос був низьким, трохи хрипким.

— Як?... Як ви дізналися? Як змогли все це влаштувати? — прошепотіла я, намагаючись зосередитися на його обличчі, на світлих сірих очах. На чому завгодно, щоб не думати про те, де ми й наскільки близько один до одного знаходимося.

— Дозвольте лишити це в таємниці, маркізо, — прошепотів він, посміхаючись ще ширше.

— Але… Чому ви просто не сказали мені? Навіщо це... видовище?

— Слова — лише слова, — мовив Юджин, і його погляд, раніше такий гостро спостережливий, ніби затьмарився. Він блукав по моєму обличчю від очей до щік. А потім зупинився. На моїх губах. 

— Краще один раз побачити, — тихо мовив він, перехопивши мій погляд. — Чи вам так не здається?

Він замовк. Різко. А погляд знову впав на мої губи.

Повітря на мить здалося таким важким, що для подиху його не вистачало. А Юджин лишався на місці. Не відводив погляду. 

А я відчула кляту теплу хвилю, що піднялася від живота до грудей. Передчуття чогось, чого бажаєш і одночасно з тим не хочеш.

Та попри все, я лишалася на місці. Дозволяла миті продовжитися.

І розуміла, що Юджину зараз нічого не вартує це зробити. Просто нахилитися.

Його голова, здавалося, на хвилину нахилилася. Повільно. На мить я вже відчула його подих на своєму обличчі.

А потім лорд Блумері різко відвернувся, наче вдарившись об невидиму стіну. Його щелепи стислися. Він схопив край гобелену і рвонув його на себе, впускаючи у нішу сліпуче світло й холод.

— Треба повертатися, — мовив він, першим виходячи у кімнату. — Дозволите мені повідомити про це королівському слідчому чи зробите це самі?

Я видихнула. Не знаючи напевно, що відчуваю зараз. Радість чи розчарування. І зробила крок за Юджином.

— Краще ви, лорде Блумері. У вас були підозри, як я розумію. І ви розгадали цю загадку. Це ваша заслуга.

Юджин скоса глянув у мій бік. Кутик його рота смикнувся. Але усмішка не проявилася.

— Я обіцяв супроводити вас назад, — мовив він. — Дозвольте, маркізо, дотриматися своєї обіцянки.