Глава 24.2

Я здивовано скинула брови, не розуміючи, про що він взагалі зараз говорить. Поклала пальці на лікоть і дозволила вивести себе в коридор.

Коридор, сходи, портрет. Поки все було, як завжди. А потім ми повернули у коридор, в якому я раніше не була. Він був вужче. Вікон менше, камінь під ногами стертий.

— Куди ми йдемо? — спитала я, оглядаючись.

— Туди, де ви, маркізо, побачите правду, — ухильно відповів він. — Терпіння. Обіцяю, воно буде винагороджене.

Мені вже не терпілося дізнатися, що такого хоче показати Юджин і чому задля цього ми пересуваємося бічними коридорами. Але ще швидше йти я просто фізично не могла.

Ми минули сходи вниз, потім ще один вузький проліт догори. Десь далеко лунали голоси прислуги, хтось сміявся, хтось грюкав чимось таким, що уява домальовувала відра, які котяться сходами. 

Нарешті Юджин вивів мене у звичний коридор. Широкий, з великими вікнами, гобеленами на стінах. І зупинився. Перед нами були звичайні дерев’яні двері з металевою ручкою.

Він приклав палець до губ, закликаючи мене до тиші, а потім, як найдурніший шпигун у дешевому серіалі, притиснув вухо до дерев’яної панелі.

Кілька довгих секунд прислухався. Після чого дуже обережно натиснув на ручку. Двері піддалися без скрипу.

— Порожньо, — прошепотів він, зазираючи всередину. — Заходьте.

— Чия це кімната? — стиха запитала я.

— Зараз побачите, — він трохи ширше розчахнув двері, і я зробила крок усередину.

За дверима опинилася велика кімната. Ліжко у кутку, шафа біля вікна, дзеркало біля каміна. І кілька гобеленів на стіні. В іншому кутку ширма, з-за якої визирала ванна.

Ліжко застелене простою ковдрою, на стільці біля нього висіла темна сукня. На комоді я помітила гребінець, рожевий флакончик парфумів та вишитий мішечок. 

Я тільки відкрила рота, щоб повторити питання, як Юджин різко стиснув мій лікоть.

— Сюди, — прошепотів він. — Швидко.

Я не встигла навіть видихнути. Він потягнув мене до гобелена зі сценою полювання. Важка тканина ледь шелеснула, коли він відгорнув її і буквально впихнув мене в темний простір між стіною та каменем.

Як виявилося, гобелен закривав вузьку нішу. Настільки вузьку, що для двох тут майже не було місця.

Паніка накотила в мить, коли спина вперлася у холодну стіну, а за мною усередину протиснувся ще і Юджин.

— Погана ідея, — прошепотіла я, намагаючись вгамувати свою клаустрофобію, яка вже квапилася піднімати голову.

Долоня Юджина накрила мені рота. Його очі з’явилися навпроти.

— Тихо, — у шепоті я чула ледве не благання. — Кілька миттєвостей. Просто треба тепер почекати.

Серце у грудях зайшлося у шаленому ритмі. Навіть попри те, що Юджин прибрав руку, я майже не могла вдихнути. Пальці рефлекторно вчепилися у рукав його камзола. 

І я досі не розуміла, що ми тут робимо!

Це якесь безглуздя! Чия це, взагалі, кімната? Чому ми добиралися сюди, як злодії?! Чому ховаємося?!

Я вже відкривала рота, щоб вихлюпнути все це обурення на Юджина, коли у коридорі пролунали швидкі кроки. Ручка клацнула. Двері відчинилися так різко, що гобелен ледь помітно здригнувся.

— Трясця… — знайомий голос Патрісії розрізав тишу.

Юджин посунувся, і тепер я могла бачити частину кімнати крізь щілину між гобеленом та стіною. Мені з цього кута було видно частину ліжка, стілець і край вікна. 

Спина Патрісії промайнула настільки близько, що я аж здригнулася. І в мить відчула руки Юджина на талії. Ледь відчутний доторк, який змушує спостерігати далі.

І тільки тоді я помітила, що сукня на жінці не має бути такого темного синього кольору. Вона блакитна. Просто мокра настільки, що з кожним кроком за жінкою на підлозі лишається калюжа. З зав'язаного на потилиці світлого волосся теж капає. 

Я насупилася. За вікном, коли ми виходили від мене, сяяло сонечко. Дощ був вчора. Де вона встигла змокнути? 

— Клятий виродок, — прошипіла Патрісія, зупиняючись біля ліжка. Я бачила її спину. Бачила, як вона швидко розстібає сукню на боці.

Ми що, підглядати прийшли?!

Я озирнулася до лорда Блумері. А той поглядом та рухом вказав на те, щоб я не відволікалася. 

Та що він хоче?!

Я знову повернулася до щілини між гобеленом та стіною. Патрісія у цю мить вже стягувала з себе мокру сукню. Я бачила тонку тканину білої сорочки, яка липла до шкіри. І розуміла, що якщо вона повернеться, це буде та ще вистава для Юджина. Але нащо він мене у це вплутав?!

Жінка повернулася боком. Живіт випирав з-під сорочки. Але… щось у ньому виглядало якимось неправильним. Якимось…

Патрісія закотила очі, прошипіла щось невиразне й просунула руки під сорочку. Кілька рухів, тихе ляскання пряжки, і вона раптом ніби «здулася». Живіт просто… зник.

Я посунулася вперед, не вірячи в те, що бачу.