Глава 23.1

Бездіяльність дратувала не менше за скрип стільця сьогодні зранку. День тягнувся надто повільно, і я дуже швидко зрозуміла, що лежати без діла гірше, ніж педрада після дев’ятого уроку.

Тіна бігала між мною, кухнею та кімнатою мага Життя. Раз за разом приносила то чай для поновлення магічного резерву, то якийсь трав’яний відвар з пиріжечком, то подушки перекладала, то ковдру поправляла. Наче від цих дій залежало моє життя.

А мені від кожного зайвого руху хотілося вити. Важкий біль осів десь в кістках. М’язи налилися, як після важкого тренування. І кожен вдих забирав надто багато сил.

Записку шантажиста я так і не наважилася переховати або наказати Тіні віднести у мою кімнату. Здавалося, що за дверима вже стоїть Даррен Норт і тільки і чекає того, щоб я розслабилася.

Не дарма ж він збрехав усім іншим. Теж хоче зрозуміти, що я забула в тому клятому склепі!

За стінкою чулися приглушені голоси. Потім була тиша. Потім знову голоси. Тіна казала, що там якраз і знаходиться кімната мага Життя. Тому мене і лишили у цій чужій кімнаті, щоб у Джуліана був час зреагувати, якщо мені стане гірше.

Тіна повернулася з чергової вилазки, притискаючи до грудей книжку у сірій палітурці.

— Я подумала, може… вам буде легше, якщо буде чим відволіктися, міледі, — вона підійшла ближче, простягнула мені том.

Зашипівши від болю, я взяла книжку. На обкладинці не було назви. 

— Що це? — хрипко видихнула я.

— Пригодницька історія, — із завзяттям відповіла Тіна. — Щось про лицаря, який квапиться на допомогу своїй коханій. Здається, цю книгу ви ще не встигли прочитати… Чи встигли? Мені принести іншу?

— Не встигла, — заспокоїла я дівчину. — Дякую. 

Тіна видихнула і поглянула у бік виходу, а потім у бік стільця. Наче не знала, куди себе подіти.

— Можеш поки відпочити, — з посмішкою відгукнулася я. — Ти й так тут, як муха в окропі…

Тіна не встигла відповісти, двері клацнули. На порозі з’явився Джуліан.

— Вже плямуєте мою репутацію суворої людини, маркізо? — зітхнув він, кивнувши на книжку в мене в руках. — Я ж просив відпочивати.

— Це… відпочинок, — я злегка підняла книгу, наче за обкладинкою він міг зрозуміти, що в моїх руках художня література. — Це не заважає мені відновлюватися, запевняю вас.

— Якщо ваш організм зараз скаже мені щось інше, я заберу книгу, — попередив маг Життя і пройшов до стільця біля ліжка. Опустився, взяв у руку мій зап’ясток і на мить застиг мовчки.

Десь у глибині шкіри повільно розтікалося те саме знайоме тепло, від якого на мить стає легше.

— Ну добре, — мовив він, скоса поглянувши на мене. — Не так погано, як було вночі, але і не настільки добре, як хотілося б.

— А я казала, що це не заважає, — я притисла книгу до себе.

— Поки не заважає, — попередив він. — Ваш резерв зараз як озеро під час перших морозів, міледі. Крига занадто тонка. Один зайвий крок, і вона зламається, а ви провалитеся у крижану воду… Сподіваюся, ви розумієте, про що я кажу?

— Звісно, — я кивнула. — Запевняю вас, я не буду звертатися до магії, поки не відновлюся. Може… дасте мені кілька порад, як не довести себе до такого стану ще раз?

Джуліан усміхнувся кутиками вуст:

— Як тільки відчуваєте запаморочення, закінчуйте все, що робили. З часом ця мить буде відсуватися все далі і далі. Але на це потрібен буде час.

Я кивнула, підтиснувши губи:

— Дякую. І… те, що ви зробили для Тіни і для мене… Як я можу вам віддячити?

Маг Життя посміхнувся ще ширше, глибокі зморшки на його лобі стали ще глибші:

— Міледі, я ж вже казав вам, спільнота магів Життя буде рада, якщо ви продовжите нам допомагати. Особисто мені ви нічого не винні. Я завжди радий прийти на допомогу.

Я ніяково посміхнулася у відповідь.  

— Наразі ж, я рекомендую вам, — він відпустив мою руку, — залишитися тут на ніч. Щоб у разі чого я зміг швидко надати допомогу. Моя кімната сусідня через цю стінку. А завтра зранку, якщо не буде загострення, повернетеся до себе. 

— Без цього ніяк? — спробувала я запротестувати. Та саме в цю мить м’язи та кістки відгукнулися тупим болем. — Ох! Добре. До ранку, так до ранку.

Маг Життя тільки зітхнув і встав.

— Відпочивайте, леді Блумері. Якщо що, покличте мене. Я почую.

Я кивнула:

— Дякую.

Він пішов, лишивши мене у компанії Тіни та книги, яку я планувала читати, щоб не збожеволіти від нудьги.

Я видихнула і спробувала згаяти час за читанням. Кілька разів відкривала текст, читала першу сторінку і… закривала. Літери починали розпливатися перед очима, слабкість з новою силою тисла на скроні, а сенс прочитаного губився. 

За вікном поволі сіріло. Світло змінилося, стало пласким, вечірнім. Я відчувала, як день наближається до завершення, а я лежу, як прибита, й навіть власне тіло мені не належить. До того часу я спромоглася прочитати сторінки три, може.