Глава 22.2

Його обличчя смикнулося:

— Це було лише питання, а не звинувачення, леді Блумері.

— А мені так не здалося? — я на міліметр наблизилася до слідчого, намагаючись змусити його відступити. — Ви слідкуєте за мною. Переслідуєте. Кожен мій крок під уважним поглядом ваших людей. І при цьому ви повірили чуткам?

— Нагадати, де ви і у який час зараз знаходитеся? — гмикнув Даррен.

— Нагадати, що ви сказали, що знайшли якийсь там артефакт? Може, продовжити розбиратися із ним і дозволите мені остаточно попрощатися з чоловіком? 

— То ви попрощатися прийшли, чи пошукати зізнання вбивці в урні? — примружився лорд Норт.

— Одне іншому заважає? — мене ледве не підкинуло на місці від злості та роздратування. Чи підкинуло? Бо я аж похитнулася. — Що ви від мене зараз хочете, лорде Норт?! Я порушила якусь вашу заборону, чи що?

На мить здалося, що камінь під чобітками завібрував.

— Ви поводитеся підозріло, маркізо. І я хочу зрозуміти, чому.

— Що саме вас бентежить? Надайте перелік, будь ласка. Як буде вільний час, із радістю складу пояснення за кожним із пунктів. А зараз… я б хотіла лишитися тут на самоті, якщо ви все сказали.

— Гадаю, що не можу задовольнити ваше прохання, маркізо. Дозвольте супроводити вас до маєтку, у якому вам і личить знаходитися вночі.

— Личить? — нова хвиля вібрації прокотилася під ногами. — Тобто ви збираєтеся диктувати, де я маю знаходитися? Вам так хочеться контролювати все, мілорде? Вам недостатньо того, що за вашим наказом я навіть із маєтку виїхати не можу? Може ще у кімнаті мене зачините на невизначений термін, поки будете відволікатися на всілякі дурощі, замість того, щоб шукати вбивцю?!

— Може, і зачиню, — в очах навпроти промайнув темний блиск. — Не радив би вам псувати наші з вами стосунки, Беатріс.

— Було б що псувати, — я зціпила зуби, а свічка збоку від мене сіпнулася полум’ям. 

— Леді Блумері, — загрозливий тон, від якого шкіра вкривається сиротами, — повертайтеся до маєтку…

Підлога знову здригнулася. Цього разу настільки відчутно, що ігнорувати це вже було неможливо.

— Припиніть, — видихнула я. — Ви тут ще і чаклувати здумали?!

— Я не чаклую.

— Але.., — я повернулася до свічки, щоб упевнитися у тому, що полум’я дійсно хитається. Голова пішла обертом від різкого руху. Якийсь дивний гул пробіг кістками.

— Леді Блумері? — у голосі слідчого, якийсь чомусь здався надто глухим, промайнуло здивування.

— Що…, — голос обідрав горло.

Мене повело вбік, слабкість з неймовірною силою натисла на плечі. Я спробувала схопитися за саркофаг, щоб встояти. Долоня злетіла, але не послухалася. Зачепилася за урну.

Наче в уповільненій зйомці я бачила, як кам’яна урна зісковзує з кришки. Перевертається. Наближається до підлоги. І розлітається на кам’яні гострі уламки на підлозі. 

Світ перед очима блимнув, наче на мить згасли й свічка, й магічна куля. Коліна підкосилися. Я встигла тільки подумати, що добре б було зараз не розбити голову об чужий саркофаг, бо це буде занадто іронічно.

Відчула чужі руки на плечі. Потім на талії. Обличчя Даррена виявилося занадто близько. 

— От чорт!

Темрява накотила швидше, ніж я встигла розібратися, хто з нас це сказав.