Глава 21.4

Погода продовжувала нагнітати, та дощ так і не почався. За вікном гув вітер, було чутно, як скриплять у ночі дерева. А я дивилася у стелю, лежачи у ліжку і вмовляла себе встати. Тіну я відпустила кілька годин тому, вдала, що планую спати, а перед цим почитати. Дівчина пішла, лишивши мене саму. І тепер, от саме тепер, мені вже час було вставати. 

Доклавши всі зусилля, на які була зараз здатна, підвелася, сіла на ліжку. Серце билося частіше, ніж треба. Наче вже знало, куди я зібралася, і не схвалювало.

Вилізла з-під ковдр, знайшла у шафі найпростішу темну сукню. Без корсета та складних гачків. Волосся стягнула в тугий вузол низько на потилиці. Зі скриньки дістала конверт. Хвилину крутила його в руках, наче планувала передумати. Не передумала. Запхала за пояс.

Запалила нову свічку, загасила полум’я на тій, що майже догоріла у підсвічнику. І рушила крізь будуар у напівтемний коридор.

Я прискорилася. Чим швидше пройду цю частину маршруту, тим менше шансів, що мене хтось побачить. Пусті коридори допомагали лишатися непоміченою. Без пригод дісталася головного виходу, штовхнула двері й вислизнула на вулицю. 

Ніч зустріла мене холодом і запахом озону. Якщо не зараз, то зранку дощ точно має початися. А от вітер намагався загасити свічку, полум’я якої я прикривала долонею і шипіла, коли вогонь обпікав шкіру. Шлях до склепу вночі видався довшим, ніж вдень. Та я вперто переставляла ноги, упевнена у тому, що ще трохи, я розкрию особу шантажиста.

У темряві майже нічого не було видно. Хмари ховали й зорі, і обидва місяці. Я двічі мало не з’їхала з доріжки вниз разом із камінчиками і тонким шаром багнюки. 

Склеп у темряві здавався нижчим і ширшим, ніж вдень. Камінь темнів, двері лисніли вологою. Коли я взялася за ковану ручку, пальці знову затремтіли.

— Все за планом, — пробурмотіла я, намагаючись підбадьорити саму себе. — Лишився останній крок.

Двері піддалися не з першого разу. Скрипнули так голосно, що я стиснула зуби. Мені здалося, що це мають почути навіть у маєтку. 

Всередині було холодніше, ніж надворі. Запах каменю, вогкості і чогось солодкувато-гіркого. Бальзамування? Чи це просто уява додумує зайве?

Свічка давала занадто мало світла. Та я і цьому була вдячна. Вона якимось дивом пережила вітер, і такий довгий шлях. Тепер лишалося тільки…

Я озирнулася. Вздовж стін стояли великі кам’яні саркофаги прямокутної форми. Рівно такі, якими я б їх і уявляла. Важкі кришки, які не зсунути без важеля чи лебідки. Гладкий полірований камінь. І жодного напису чи портрету. Наче люди мали знати, хто і де похований.

Урну я побачила за мить. Вона стояла зверху одного з саркофагів у глибині склепу. Саме вона мені й була потрібна. Добре, що її не запхали до тіла. Інакше саме цей задум став би найстрашнішим в моєму житті.

Я підійшла, поставила свічку на край саркофага. Стягнула кришку з урни і запустила усередину руку, щоб вхопити перший шматок паперу.

— Погнали, — видихнула я, і витягнула ту саму записку, з якою збиралася порівнювати почерки.

«Дякую вам за хліб і дах. Зіг».

Літери були товсті та нерівні. Нахил гуляв, розмір теж. Не те.

Наступний.

«Пане маркіз. Ви дали мені роботу, коли всі відмовили. Не забуду. Уілбур».

Трохи рівніший почерк, але все одно грубий. Наче писали важкою рукою, яка звикла тримати лопату, а не перо.

Третій аркуш.

«Світло життя згасло. Хай його ім’я буде у пам’яті тих, хто йде за ним. Маг Життя Джуліан».

То он як звати цього мага! Ну хоч щось корисне.

Почерк був тонкий. І в’язався, як лоза. Деякі літери більше нагадували малюнок, ніж букви. Красиво, вишукано і абсолютно не схоже на те, що я шукала.

Четвертий листок. Чорнило попливло місцями, наче папір потрапив під дощ.

«Любове моя! Ти був моєю опорою і теплом. Дякую за те, що показав, чого я гідна. Твоя єдина любов.»

Почерк Патрісії був таким, яким і мав бути. Закарлючки на кожній другій літері, зайві хвостики та завитушки.

Наступний.

«Брате. Ти був опорою. Тепер я стану опорою для нашого роду. Ю.»

Літери рівні. Чіткий нахил. Жодної зайвої закарлючки. Кожен штрих відміряний, як крок по лінійці. Тут уже стало цікаво. Я підсунула ближче свою записку, уважно придивилася.

Погроза писалася іншою рукою. Інший ритм, інший натиск. У Юджина окремі букви були ширшими, деякі підкреслені майже демонстративно. У записці ж все було однакове, як зубчики гребінця.

— Добре, Юджине, — прошепотіла я. — Ти, може, і не найприємніша людина, але не цей мудак.

Я перебрала ще кілька записок. Деякі взагалі були майже порожні. «Дякую», «Пробач», «Відпочивай тепер». Хтось старався вивести хоч щось. Хтось, навпаки, писав розлогі речення, від яких віяло службовою відданістю. Кілька записок було без підпису, але почерк не збігався, що не могло не тішити.

Почерк Тіла я впізнала одразу. Дрібний, дуже рівний, без емоцій. Так писали ті, хто багато років заповнював журнали. Всі ці записи довелося відкласти в окрему стопку. Люди, які не вміли писати, сховалися за його рукою.