Глава 21.2

— Перепрошую? — я скосила на чоловіка, який стояв поряд, погляд. 

— Ляпас, — мовив він таким тоном, наче я мала зрозуміти, про що йдеться.

— Який ляпас? — знову спитала я. — Може, ви вже поставите своє питання? Бо витягувати з вас по реченню… наче це я вам допит влаштовую.

Куточок його рота здригнувся, але усмішка не проступила.

— Це не має стати моєю черговою справою, — попередив він. — Я не хочу втручатися у настільки делікатні моменти. Та все ж… мені повідомили, що ви дали ляпаса Патрісії.

Я скосила погляд на жінку, яка притискала носову хустку до очей, що починали сльозитися. А потім і до подряпаної щоки.

Щось у голові клацнуло.

— Хочете сказати, що цю подряпину лишила я? — скинула я брови, знову повернувшись до Даррена.

Він примружився, спостерігаючи за моєю реакцією.

— Може тоді скажете, яким чином ляпас міг лишити такий слід? — додала я.

— Добре, давайте на чистоту, — спокійно мовив Даррен. — До мене дійшли чутки, що між вами стався якийсь конфлікт у бібліотеці. Патрісія отримала ляпаса. А подряпали ви її перснем. Що з цього неправда?

Я пирхнула:

— Все. Окрім розмови. Наголошую: розмови. У бібліотеці.

Бачила, що Даррен мені не вірить. Тому підняла руки, підчепила рукавичку на лівій руці, повільно стягнула. Бачила, як очі чоловіка ковзнули до моїх пальців. 

Його погляд став важким, коли шовк зісковзнув із моєї шкіри. Він не кліпав кілька миттєвостей. Я стягнула другу рукавичку, демонструючи слідчому руки. І просто не могла не помітити, що Даррен дивиться і не кліпає.

— Я не ношу перснів, лорде Норт, — мовила я, розриваючи тишу. — Чи ті, хто стежать за мною, не помітили цього?

Його погляд ще мить тримався на моїх руках, а потім злетів до обличчя.

— До того ж є свідок нашої розмови, — додала я, вдягаючи рукавички. — Тіна. Звісно, вона моя особиста служниця, тому ви можете не взяти до уваги її слова, однак вона була присутня. 

Даррен скосив погляд на руду дівчину, яка стояла поряд. Вона лише кивнула слідчому. І опустила погляд.

— А ще я неприємно здивована, лорде Норт, — сухо додала я, знову повертаючись поглядом до Юджина, який вже приймав з рук когось зі слуг перший шматок паперу, щоб вкинути його в урну. — Вірити чуткам, які вам хтось приніс? І це ви перший королівський слідчий? Якщо вас так легко обдурити, боюся, тоді розслідування вбивства мого чоловіка затягнеться на роки.

Оце вже був ляпас. Я бачила краєм ока, як чоловік скривився.

— Я не звинувачувати вас підійшов, леді Блумері, а спитати, — мовив він нарешті. — Якщо образив своїм питанням, перепрошую. А з приводу розслідування, маю для вас гарну новину, якою поки не планував ділитися, однак… нам вдалося знайти артефакт, який містить слід магії Смерті. А це значить, що саме він став причиною смерті вашого чоловіка.

Я повільно повернула голову до Даррена. Але тепер він не дивився на мене, а лише вперед.

— І чому ви мені в цьому зізнаєтеся, якщо підозрюєте у вбивстві Олафа?

— Бо щойно я припустився помилки, якої не мав припускатися, — мовив він, не дивлячись на мене. — Вважаю, що це цілком правильно. Особливо, якщо ви не винні.

— Слова вибачення прийняті, — відгукнулася я, спостерігаючи за тим, як Патрісія квапиться до столу, притримуючи живіт однією рукою.

Жінка схопилася за перо, нахилилася над столом. Перо торкнулося паперу, і вже за кілька секунд з її очей потекли сльози. Вони падали на аркуш густими краплями й змащували написане.

А я стояла і гадала, чи щирі ці сльози, чи це чергова гра, яку вона влаштувала, опинившись у маєтку. Треба ж! Вирішили брехати про травму, самій себе травмуватися. І заради чого? Що міг зробити мені Даррен, навіть якби це і справді зробила я? Докорити? 

Я бачила, як вона дописала останні рядки. Як вирівнялася, посипала папір піском. Знову провела хусткою по обличчю. І тільки після цього передала записку в руки Тіла.

— Маркізо, — голос Даррена пролунав ближче. — Прошу.

Він відступив убік, звільняючи мені дорогу, наче я мала бути однією з перших. А може і мала… Тоді мене випередила Патрісія. Цікава іронія у цій ситуації.