Глава 21.1

Небо зранку набуло сталевого кольору, хмари потемніли й повзли дуже низько до землі. Вітер бив в обличчя запахом дощу, що наближався, а я повільно йшла витоптаною стежинкою у бік склепу.

Тіна квапливо переставляла ноги збоку, але я не збиралася поспішати. Основний ритуал поховання вже завершено. Тіло вже мали покласти у саркофаг, про який казав Юджин. А я навмисно затрималася, щоб все те, що зараз буде відбуватися, не виглядало моєю ініціативою.

Лякати шантажиста, який, можливо, був серед мешканців маєтку, не хотілося.

Я повільно роздивлялася склеп, який наближався. Оцінювала поглядом кількість людей, які вже зібралися. І помітила великий письмовий стіл, який дуже дивно виглядав під великим деревом. 

Вкрита чорною тканиною стільниця не пустувала. Он збоку лежить стос паперів, перев’язаний стрічкою. Вітер шелестить ними, намагається вирвати бодай один. Он трошки далі кілька блискучих чорнильниць. А он і пір’я, яке притиснуте до стільниці чи то книжкою, чи записником. Трохи далі стояла велика кам’яна урна з круглою кришечкою.

Людей, які працювали у маєтку, було немало. Можливо, п’ятдесят, можливо трохи більше. Вони стояли окремою групою у сірому та темно-зеленому одязі.

Людей корони було небагато. Коли більшість встигла поїхати, я пропустила. Може, разом із родичами? 

Зараз тут було з десяток воїнів у чорному. Двоє магів. Один у білих шатах. Здається, це він звертався до мене під час поховання маркіза, та імені його я не знала. Другий у чорному, з каптуром, відкинутим назад. Цікаво, це Ерік? Напевно, що так. Волосся темне та коротке, обличчя бліде і витягнуте, а у погляді якась така холодна пустка, що ставало трошки моторошно. 

Може, це одна з тих причин, чому люди бояться магів Смерті?

І тільки пройшовши далі, я побачила жінку, яка стояла між обома групами. Не зі слугами, але й не з людьми корони. Сукня трохи скромніша, але з доброї темно-синьої тканини. Та мою увагу привернув не одяг, а нова деталь на її обличчі. На лівій щоці червоніла довга свіжа подряпина, що тягнулася від вилиці до кута губи.

Цікаво, і де вона встигла поранитися?

Юджин же стояв перед цим натовпом і не замовкав ані на мить. Позаду тримався дворецький, який мав сьогодні бути ще і писарем. 

Вперше я вловила голос Юджина, як тільки звернула від маєтку до склепу. І тільки зараз змогла розібрати слова.

— Так, маркіз Олаф Блумері був опорою не тільки для нашого роду, а й для багатьох присутніх! Саме тому я вважаю, що у кожного з нас є слова, які ми не встигли сказати. Або, можливо, сказали б інакше.

Хтось зі слуг тихенько схлипнув.

— Сьогодні ми можемо це спробувати виправити, — він кивнув у бік столу і урни. — Нехай кожен напише коротке послання. Спогад. Подяку. Прощання. Ті, хто не вміє писати, можуть продиктувати Тілу. Усі записки будуть складені в цю урну і збережені поряд з маркізом. Так ми вшануємо його пам'ять і покажемо, що рід Блумері не забуває своїх.

— Леді Блумері, — голос пролунав збоку, я озирнулася. Побачила слідчого.

— Лорде Норт, — відповіла йому таким саме тоном і знову повернулася до Юджина, показуючи людині корони, що зараз не найкращий час для чергового допиту.

Та він цього, здавалося, не зрозумів.

— Хотів дещо спитати у вас…

— Я теж, — не озираючись, кинула я. — Коли ви вже знайдете вбивцю мого чоловіка? Ваш візит затягнувся. Як і ваше розслідування.

— Не можу з цим не погодитися, — легко визнав Даррен. — Не буду виправдовуватися. Скажу тільки, що справа видалася складнішою, ніж я уявляв. 

— Багатообіцяюче.

— І все ж… чи можу я поцікавитися, що зробила ваша гостя, щоб ви так бурхливо на це зреагували?