Глава 20.4

Я стояла біля фонтану, який досі, чомусь, не працював. Роздивлялася різблення по каменю, статую у центрі, й гадала, як працює подача води. Якийсь насос чи якась магія?

Невдовзі з’явився Юджин. Він йшов від маєтку досить швидким кроком у мій бік. Посміхався. 

Темний сюртук, шийна хустка темно-жовтого кольору і знову ідеально пригладжене волосся. 

— Леді Беатріс, — він розвів руки, наче планував зробити ще крок і обійняти. Але не став цього робити. Зупинився поряд. — Не очікував отримати від вас запрошення. 

— Доброго дня, Юджине, — я кивнула. — Дякую, що знайшли час.

— Не треба дякувати за це, Беатріс, — чоловік хитнув головою і запропонував лікоть. — Пройдемося?

Рух, який вже був автоматичним. Мої пальці опустилися на його руку. Пропозицію я прийняла без слів, розмірковуючи, як почати розмову з потрібного боку.

— Щось відомо про рішення слідчого? — недбало поцікавилася я, оминаючи з чоловіком фонтан і виходячи на широку алею між двома рядами клумб.

— Так, наче завтра зранку Олафа мають поховати остаточно, — мовив Юджин. І… най він більше нічого не додав, я чула підтекст.

Бо саме до цього дня він сподівався, що я погоджуся вийти за нього. Напевно і думає, що я саме задля цього його запросила.

— Я згадала один забутий ритуал, — мовила, дивлячись вбік. — Мені про нього розповідали батьки… Здається, про нього вже ніхто не пам’ятає… Може, ви чули про «листи прощання»?

Я повернулася до Юджина, він супив брови.

— Здається, ні. Що це за ритуал? Магічний?

— Ні, — я хитнула головою. — Жодної магії. Просто… буває так, що не встиг щось сказати людині, яка вже пішла. Або просто хочеш відзначити її особливості. Попрощатися… Пишуть листа, або коротеньку записку. Збирають усі ці записки разом і зберігають десь поруч з містом поховання. У склепі. Абощо. Це як… прощання. Остаточне.

Я намагалася, щоб мій голос лунав спокійно і задумливо, наче це не пропозиція, а просто згадка.

— Дивно, що я ніколи не чув про щось подібне, — пробурмотів Юджин. — Звучить, як щось таке, що мало б стати правилом.

Я знизала плечима у відповідь:

— Я подумую написати листа… чи записку… Все ж таки наші стосунки з Олафом були не надто теплими. Відчуваю, що маю перепросити за деякі речі.

Юджин на мить замовк. Потім повільно кивнув.

— Гарна ідея, — визнав він. — Може оголосити, щоб у цьому взяли участь всі? Гадаю, кожному у цьому маєтку є що сказати маркізу на прощання.

— Що, навіть лорду Норт та його людям? — гмикнула я, скинувши брову, яка за сьогодні і так вже попрацювала понаднормово. 

— Всі знали, хто такий маркіз Блумері! — видихнув обурено Юджин. — Навіть якщо і не були знайомі з ним особисто. Слуги теж повинні мати, що сказати. Вони працювали у маєтку роками…

— Не всі вміють писати, — нагадала я. — Особливо слуги… Чи я щось плутаю?

— Тіла попросимо побути писарем, — відмахнувся Юджин, загорівшись ідеєю. — Хто не може написати сам, продиктує.

— Буде добре, якщо я буду не єдиною з запискою, — м’яко посміхнулася я.

— Я придумав, як це влаштувати! — очі Юджина вже палали завзяттям. — Зберемо усіх. Стіл винесуть у парк до склепу. А всі листи та записки покладемо в кам’яний горщик, який пізніше поставимо на саркофаг! Це буде ініціативою родини, щоб показати, наскільки рід Блумері шанує своїх!

Чудово!

— Напевно, не треба казати, що це я запропонувала, — обережно додала, коли Юджин замовк. 

— Чому?!

— Гадаю, Патрісії теж є, що написати…

Обличчя молодшого брата маркіза скривилося від огиди:

— Бачити її не хочу! Ти що, справді віриш, що Олаф міг?... з нею?...

Я не відповіла. Тіна казала, що були чутки. Може і не на пустому місці. Але особисто я свічку не тримала. До того ж… це справа слідчого, а не моя. Якщо корона зацікавлена у землях та надбаннях маркіза, це питання точно без відповіді не лишиться.

Ми йшли в тиші, тільки шелест листя та щебіт пташок лунали довкола. Та Юджин протримався не надто довго.

— Леді Блумері, — обережно почав він, — дозвольте спитати.

— Так.

Він зупинився, повернувся до мене, зазирнув у вічі:

— Якби все склалося інакше? Якби життя обрало інший шлях… у мене був би хоч крихітний шанс отримати від вас бодай якийсь знак визнання?

— Юджине…

— Так, я розумію, — він опустив голову. — Розумію, що це не та ситуація. Не той життєвий шлях. Та можна все перебудувати… Я бачу, що ви не квапитеся відповідати на мою пропозицію. Не зважаєте на небезпеки, навіть попри появу вагітної коханки Олафа.

— Юджине.

— Дозвольте мені договорити, — попросив він. — Я розумію, що ви вже побачили, яким може бути шлюб. І це вас не тішить. Та… я хочу, щоб ви побачили у мені чоловіка, а не частку родини, яка зробила вам боляче. Я не Олаф, Беатріс, я бачу перед собою зараз жінку, а не інструмент чи функцію. І я хочу, щоб ви побачили перед собою просто чоловіка, якому можете довіритися. Тому… я хочу сказати, що готую дещо…