Глава 20.3

До кімнат дійшли без нових пригод. Тіна побігла за чаєм для мене. Цього разу за тим, що мав би додати мені сил та бадьорості. Кава була б краще… Та може я зможу потім якось створити щось подібне? Якщо у цьому світі можна з магією виростити рослину, яка здатна стати компонентом для зілля продовження життя, то кавові ягоди я точно повинна культивувати.

Підбадьоруючи себе цими думками, дочекалася, поки Тіна піде, і дістала ту саму скриньку. Поставила її на ліжко. За мить в моїх руках був той самий клятий конверт.

«Моє терпіння не безмежне, маркізо. Поквапся з тим, що обіцяла мені. Інакше я заберу це сам».

Від прочитаних слів шкіра знову вкрилася сиротами.

Підійшла до підвіконня, поклала листок на нього і закусила губу. 

Здавалося, що я дивлюся на чергову записку п’ятикласника, який жбурнув її з останньої парти на першу. А вона перелетіла й опинилася біля моїх ніг. 

От тільки зараз це було не лайливе слово, не пропозиція прогуляти наступний урок, і навіть не шпаргалка, якою поділилися з другом. Та і почерк не п’ятикласника. Літери трохи витягнуті. Нахилені вліво. Рівні рядки. Людина звикла писати.

«Заберу це сам».

Що — «це»?

Що можна забрати у Беатріс? Маєток? Життя? Дар?... Цікаво, чи можна відібрати дар? Хоча, якби можна було, навряд чи Олаф продовжував миритися з гидким характером дружини.

Тоді що?

У мене зараз не було жодного варіанту. Точніше, варіантів була купа. А от що саме мав на увазі вимагач, я не розуміла.

Та понад усе мене бентежило, як цей конверт потрапив у кімнату.

Магія? Я надто мало знала про магію, як про феномен. Якщо відкинути думку, що хтось зміг якимось чином з іншого кінця світу магією доставити конкретно в мою кімнату конверт, конкретно покласти його на тумбу, конкретно на книгу, яку я щойно читала… То лишався тільки найпростіший варіант — хтось увійшов у кімнату, поки я була у ванній, і лишив записку.

Значить, цей хтось у маєтку.

Щоб звузити коло підозрюваних, мені потрібно щось більше за здогадки. 

Почерк…

Мені навіть не треба було нічого вигадувати. Бували випадки «анонімок» з не дуже приємним вмістом, які були адресовані вчителям. Інколи не їм, але потрапляли в їхні руки. Звісно ж ніхто не зізнавався, чиєю рукою було написане те чи інше «побажання».   

Винуватця знаходили самостійно. Кілька годин, може днів. І ось його чи її вже викликають до директора для виховної бесіди. 

Бо почерк у всіх різний, як відбитки пальців.

У мене в руках була чергова «анонімка». Потрібно було лише влаштувати диктант. І так, щоб ніхто нічого не запідозрив.

Що може змусити усіх присутніх щось написати?

Думай, Леро. Думай!

Смерть маркіза!

Завтра чи післязавтра Олафа нарешті остаточно поховають. Мене і Юджин попереджав, і Тіна казала, що чутки вже ширяться… І це ідеальний момент, щоб провести додатковий ритуал. Такий, який тут, навряд чи, належав до категорії «заведено», але…

Просто мені потрібен спільник. 

Тіна? Ні… Ініціатива має йти не від мене, щоб все вдалося. Тоді…

Юджин!

Можуть виникнути ускладнення, але це краща з ідей. А значить…

— Тіно? — гукнула я, ховаючи записку в конверт і повертаючи ту в скриньку. Я чула, як гупнули двері у будуарі. За мить служниця з’явилася у дверях спальні. — Знайди лорда Блумері, будь ласка, перекажи, що я хочу з ним побачитися. Перед обідом у парку. Біля фонтану.

Тіна кивнула і поквапилася виконати доручення. А я зробила крок до будуара, пам’ятаючи, що на мене там чекає чай, що має збадьорити, і похитнулася.

— Уф! — видихнула, схопившись за стійку, що утримувала балдахін. І посміхнулася власній думці, що в перший день у цьому світі теж знайшла підтримку саме у цьому шматку каркасу.