Глава 20.2

— Леді Блумері, — голос був занадто м’який. — Бачу, ви й досі багато часу проводите в оранжереї. 

Я здивовано вигнула брову. Не думала, що ця жінка ризикне першою заговорити зі мною. З огляду на всю передісторію.

— Так, поміж рослин перестаєш думати про людей.

Тіна тихо завмерла за моєю спиною. Я відчула, як вона намагається стати ще менш помітною, ніж зазвичай.

— Я розумію вас, — Патрісія ледь нахилила голову. — Кожна жінка по-своєму переживає втрату. Ви, як завжди, серед своїх квітів. Це… навіть надихає.

Здається, моя брова вигнулася так, як ще ніколи за життя не вигиналася.

— Це початок якоїсь розмови чи мені здалося? — уточнила я.

Патрісія не виглядала зараз ні як колишня служниця, ні як налякана таємна коханка маркіза. Вона дивилася на мене прямо, відкрито. Я б навіть сказала, що якось надто відкрито. 

— Вам не здалося, міледі, — вона закинула пасмо волосся за вухо. — Ми ж обидві… важливі жінки в житті одного і того самого чоловіка. Мені здалося, що буде чесно поговорити.

Гм, цікаво.

— Я слухаю, — я трохи посунулася так, щоб не відчувати себе затиснутою між стелажами.

— Він любив цю бібліотеку, — задумливо мовила Патрісія, проводячи пальцями по корінцю книги. — Казав, що тут тихо. Але справжній спокій, — вона перевела погляд на мене, — він знаходив не тут.

У мене з’явилося неймовірне бажання закотити очі на цю пафосну фігню, яку вона почала.

— Невже? — я навіть кивнула. — І де ж?

— Зі мною, — без жодної сором’язливості відповіла вона. — Відпочивав у мене від цього… холоду. Від напруги. Від, гм… обов’язків.

Неозброєним оком було видно, як вона намагається зачепити Беатріс. А я… я намагалася стримати посмішку, щоб додивитися цю виставу до кінця.

— Він багато говорив про спадкоємця, — продовжила Патрісія. — Як йому потрібна дитина. Як це важливо для роду, для корони. Він дуже переживав. Дуже.

Вона зробила ще крок у мій бік, наче чекала, що я відступлю чи поворухнуся. А мою брову, здавалося, зараз судомою прострелить.

— Казав, що іноді доля буває жорстокою до чоловіків, — вона зітхнула. — Що не кожна дружина… готова розділити з ним цю ношу. Що іноді… дружина робить усе, щоб ніяких дітей не було.

— І до чого увесь цей потік слів? — поцікавилася я.

— До того, що він знав, — вона зробила винуватий вираз обличчя так, ніби вчора тренувалася перед дзеркалом. — Знав, що ви запобігаєте вагітності, міледі. Це ж… майже злочин. Ви так не вважаєте? Особливо якщо чоловік маг Життя.

— Цікаво, звідки йому стало це відомо? — тепер я зробила крок їй назустріч. Патрісія відступила майже миттєво. — Чи не з вуст однієї служниці, яка знала про це і розкрила таємницю своєму коханцю, м?

Жінка зблідла.

— Якщо це «злочин», і є докази, — додала я. — Краще повідомити про це першому королівському слідчому. Впевнена, він полюбляє розбиратися зі злочинами.

— Ви…, — Патрісія видихнула. — Вам досі не соромно?! 

— А має бути? — Ні, точно треба буде промасажувати м’язи, які відповідають за брови. Бо, здається, щось там заклинило. — Чи я маю почати виправдовуватися перед коханкою чоловіка?

Вона стиснула губи.

— Ви не змінилися, леді Блумері, — ледве чутно видихнула вона.

— Якби це було правдою, чи залишилася б я тут, вислуховувати щось подібне?

Я знову зробила крок вперед. Патрісія здригнулася, але встояла. Прямо дивилася на мене.

— Він не кохав вас, — видихнула вона, дивлячись мені в обличчя. — Ніколи не кохав. Знайте це.

— О ні, це ж так неочікувано! — не витримала я, закотивши очі. — Що ж мені тепер робити з цією новиною? Може ще є щось, про що я «не знала»? Чи ми нарешті завершимо цю безглузду розмову?

— Але…, — я помітила здивування в її очах.

Невже ця жінка сподівалася, що зможе цим вивести мене на емоції? Та навіть Беатріс навряд чи б зреагувала на подібну провокацію.

 — Я вважатиму, що це все, — мовила, проходячи повз. — Наступного разу про зустріч чи розмову треба домовлятися через мою служницю. Тіно?

— Зрозуміла, міледі, — пискнула та, проскочивши за мною повз Патрісію.