Глава 20.1

Позачергове оновлення. В нас вже 550♥

___
Два дні я майже жила в оранжереї. Ідея скласти бодай найпростіші рецепти з того, що росте поруч, настільки захопила мене, що спала я уривками, а їла майже не відволікаючись від справи. Зупиняла мій темп тільки втома, яка накочувалася хвилями й відступала через кілька хвилин після того, як я припиняла торкатися рослин.

На третій ранок це далося взнаки. Руки тремтіли, коли я підіймала їх, а подих збився, ніби я щойно пробігла марафон. У скронях запульсувало. Та попри все, це того вартувало.

Ми разом з Тіною систематизували майже все, що росло у зовнішній оранжереї. Назви, дія, з чим краще не поєднувати взагалі. Токсичність. Від чого може запаморочитися у голові, а від чого людина сяде і вже не встане. Окремим досягненням стали рецепти. Деякі майже не мали сенсу, інші ж створювали стабільне та корисне поєднання. Для кількох були потрібні настільки особливі умови поєднання, що це майже не мало сенсу.

А я продовжувала дивуватися тому, як працює дар. Бо він пропонував найкращий варіант поєднання. Пропускав етап перевірок та експериментів. Це були чіти у прямому сенсі цього слова.

— Міледі, вам треба відпочити, — схвильовано мовила Тіна, коли мене знову хитнуло. Ранок третього дня тільки почався, ми лише кілька годин були тут, але… я теж розуміла, що в такому темпі працювати більше не можна.

— Напевно, ти маєш рацію, — пробурмотіла я, масажуючи перенісся. — Але так хотілося закінчити за сьогодні. Щоб потім взятися за три поєднання…

— Три? — дівчина скинула брови. — Навіщо?

— Чим більше компонентів, які підібрані правильно, тим сильніші ліки, — знизала я плечима. — А чим складніше рецепт, тим складніше конкурентам його зрозуміти і конкурувати.

Тіна кліпнула і здивовано прошепотіла:

— А хто посміє з вами конкурувати, міледі? 

— Гадаєш після смерті маркіза не знайдуться люди, які теж розбираються в еліксирах та травах? Які захочуть забрати собі той шматок ринку, який займали його вироби?

Я не можу цього допустити. Я маю лишитися маркізою. Я маю продовжити цю справу. Недарма ж всесвіт мене саме у тіло жінки з подібним даром запхав!

— У будь-якому випадку, зараз вам варто перепочити, — твердо мовила вона, і за мить швидко опустила погляд.

А я тихо розсміялася.

За останні кілька днів Тіна майже забула, що звикла мене боятися. Інколи у неї прослизали ось такі реакції, коли вона раптово згадувала, що має виказувати шану та покору. Але… вчора вона, наприклад, сперечалася зі мною про те, як називається одна з рослин. Я казала, що це «східна конюшина». А вона називала це дивним довжелезним словом, і запевняла, що саме так називала рослину її бабуся.

— Добре, згодна, — я кивнула у бік виходу з оранжереї. — Варто відпочити. Набереш мені ванну?

Тіна видихнула і кивнула. Напевно, готувалася до довгого діалогу, в якому я не буду погоджуватися на її пропозицію перерватися.

Кілька кроків, і ось ми вже в бібліотеці. Після місця, в якому здебільшого тепло і задушливо, це приміщення здалося ще прохолоднішим. Я здригнулася і попрямувала у бік виходу. Вже мріяла про теплу ванну, як… 

Завернула за черговий стелаж і зустрілася поглядом з гостею слідчого. Між двома книжковими шафами стояла Патрісія і теж дивилася на мене. 

Вона притискала до грудей якусь книгу. Але не виглядала захопленою зненацька. Навпаки… мені навіть здалося, що вона на мене чекала.