Глава 19.1

Позачергове оновлення, бо в нас 500♥
_____________
Я ще раз перечитала записку, ніби слова на папері за мить могли змінитися. Однак нічого не змінилося. У мене в руках досі було послання-нагадування, послання-погроза.

У моїх тремтячих від несподіванки і страху руках.

І хто міг це написати? Хто міг принести у кімнату? Може, якась магія?

Я озирнулася, наче могла помітити щось дивне, та все було так само, як і завжди. 

Хто погрожує Беатріс? Я вже знаю цю людину чи ще ні?

Першою, на кого я подумала у ту мить, була, звісно ж, жінка, яка тільки-но сьогодні з’явилася у маєтку. 

Чи могла вона підкинути мені такий лист? Шанс є. Але навіщо? Якщо все те, що я тут чула, правда. То маркіза з нею не бачилася півроку, а значить навряд чи могла мати якісь справи. Та і у листі… людина виказала свою стать. І це був чоловік.

Що я зараз взагалі можу зробити з цим листом?

Знищити? Комусь показати? Але… кому?

Ні.

Я швидко згорнула папір і запхала його назад у конверт. Руки тремтіли. Саме тому я не одразу змогла відкрити ту саму скриньку, в якій лежав захищений коренями та якоюсь магією щоденник моєї попередниці.

Це доказ. Доказ погроз, які я навіть не розумію. І єдине, на що я зараз здатна, панікувати.

А це точно не допоможе.

Двері у спальню прочинилися, коли я вже випросталася і майже відновила подих.

Тіна зазирнула, крізь щілину було видно столик, на якому дівчина лишила тацю з обідом.

— Леді Блумері, вибачте, мене на кухні затримали. Обід вже тут…

— Тіно, — мій голос тремтів, — скажи, коли ти йшла… нікого не бачила? Когось, хто міг би увійти у мою кімнату?

Дівчина насупила руді брови:

— Я не впевнена, міледі. Наче ні… Щось трапилося?

— Поки не знаю, — пробурмотіла я під ніс. І вирішила ризикнути. — Ти ж ніякі листи не лишала у спальні? Може, хтось просив передати чи ще щось?

Вона хитнула головою:

— Мені не передавали для вас жодних листів. Леді Блумері…?

Я вже знала, що вона хоче спитати. Тому просто зробила крок у її бік і натягнула усмішку:

— Як смачно пахне! Я така голодна!

Тіна затихла, перервана моїми словами. Тільки ширше прочинила двері, щоб випустити мене у будуар. А я… я намагалася вдавати, що нічого не відбувається.

Всілася за стіл, почала їсти. 

Я не відчувала смаку їжі. Наче жувала гумку, яка давно втратила свій смак. Ковтала, запивала водою, посміхалася. А серце з новою силою калатало у грудях, віддавало у горло і руки.

Ні, зараз я маю заспокоїтися!

— Хочу сходити в оранжерею, — мовила я ще до того, як думка остаточно сформувалася.

Правильно, треба відволіктися. Зайнятися іншою справою. На яку я можу повпливати. Я можу довести короні, що з даром я можу бути не менш корисна за її чоловіка.

Хоча б спробую. Якщо не вийде… що ж, доведеться шукати себе у чомусь іншому. А поки зосереджуся саме на цьому. 

— Я підготую вам сукню, — мовила служниця.

— Тіно? — я згадала одну важливу деталь, яка зараз могла мене підставити.

Читати текст я могла. Можливо, через те, що Беатріс була цьому навчена… А от писати… Перо, коли треба було повторити підпис маркізи, в руку вляглося впевнено. Повторити підпис я теж змогла. А от чи зможу написати щось самостійно? 

— Так?

— Ти ж грамоті навчена, правильно? — спитала я, пам’ятаючи, що вона знайшла в бібліотеці потрібну книгу і принесла її мені.

— Так, міледі.

— Станеш сьогодні моїм писарем? — я ніяково посміхнулася. — Потрібна буде твоя допомога. І… твоє мовчання. Хочу розкрити тобі один свій секрет, якщо дозволиш.

Мені потрібна довіра Тіни. Зараз ще більше, ніж вчора. І я готова розкрити один з секретів, якими я встигла обрости за менше ніж тиждень.

— Я дуже повільно пишу, міледі, — відгукнулася вона, опустивши погляд.

— А ми нікуди не квапимося, — мовила я і додала. — То що, допоможеш?

Вона ще мить вагалася, а потім кивнула.

От і добре.