Глава 18.2

Ці слова пролунали, як пряма відвертість. Та сприйняти їх мали не з тим сенсом, який я в них закладала.

— Ні, — Юджин хитнув головою. — Я в це не вірю. Я не дозволю цій шахрайці відібрати все те, що має належати вам!

Він розвернувся і покрокував до дверей. Вони закрилися за ним із гучним звуком. А я повільно видихнула і повернулася… до Тіни, яка все чула.

— А….

— Так, міледі? — ожила вона, варто мені було звернути на неї увагу.

«Жінка, яку я покохав».

— Те, що ти тут чула, — почала я і запнулася.

А Тіна чомусь посміхнулася. Постояла так мить і промовила:

— Міледі, не хвилюйтеся. Мої вуха нічого не чули, а очі нічого не бачили.

Я нервово посміхнулася у відповідь і закинула голову, дивлячись у стелю:

— Оце раночок, Тіно. Не думала, що колись опинюсь в подібній ситуації.

— Заспокійливого чаю? — турботливо спитала вона.

— Ні, — я відмахнулася від власних емоцій. — Дворецького з його паперами. І книгу з законами королівства. Це буде кращим заспокійливим зараз.

***

Я залишилася в будуарі, поки Тіна побігла за дворецьким. Можна було б покликати його у північну вітальню, але після усього, що там сталося, лишатися у приміщенні не було жодного бажання.

Оце, дійсно, день почався погано. Вагітна коханка маркіза, зрив Юджина і моє нерозуміння, що з усім цим робити. А ще лорд Норт, який надто пильно спостерігав за моїми реакціями на кожне його питання і після кожної відповіді Патрісії.

Двері клацнули, на порозі з’явився дворецький, вклонився.

— Ви кликали мене, міледі? 

— Так, заходьте, — я відступила до дивана. — Тіна казала, що є якісь папери, які я маю підписати… У мене взагалі є на це зараз право?

— Звісно, міледі, — Тіл увійшов у будуар, поклав на стільницю невисокий стос паперів, поставив чорнильницю і передав мені в руки важку дерев’яну скриньку. — Як мали, так і маєте. Якщо хочете почути мою пораду, не звертайте уваги на всіх тих, хто каже, що тепер ви втратили все… Ще ні.

— Це ви, напевно, не чули про вагітну коханку мого чоловіка, — гмикнула я, всідаючись за стіл. — Прошу, присядьте, відчуваю, що мені знадобиться ваша допомога.

Тіл ввічливо кивнув, пройшов до крісла біля каміна і всівся.

— Буду радий вам допомогти, — стримано відповів він. — І… я чув плітки.

— Хочете сказати, що це нічого не змінює? — поцікавилася я, відкриваючи скриньку. Усередині лежала важка металева печатка і… червона товста свічка.

О, як! Я таке тільки в серіалах бачила. Тепер кортить спробувати швидше.

— Поки ні, міледі, — озвався Тіл. — А далі… все буде залежати тільки від вас.

Обнадійливо. Ні, справді! Якщо все залежить від мене, а не від якоїсь вдачі чи випадку, то ще можна влаштувати своє нове життя з комфортом.

— Зверніть увагу на рахунки за останні місяці, будь ласка, — мовив дворецький, коли я взялася читати перший документ. — Податки з сіл досі не зібрані. Я пропоную підписати наказ і відправити збирачів вже сьогодні.

Я переглядала документи, знаходила очима суми, які витрачаються на маєток та слуг. Знайшла той самий документ про податки, які досі не зібрали. І та сума насилу могла покрити витрати.

— А інший дохід? — спитала я, вважаючи, що має ще бути дещо.

— Лавки ще не надіслали золото, — спокійно пояснив Тіл. — І з приводу поставок туди… Треба вирішити, що з цим робити, міледі? Після смерті маркіза… люди не так охоче будуть купувати в наших лавках трави та ліки. І поставки… без мага Життя це буде важко.

— Гарне питання, я подумаю над цим, — пообіцяла я, здивована тим, що взагалі якісь лавки існують. — Зможете скласти список того, що зазвичай надходило в продаж?

— Треба звернутися за цим питанням до майстерень, міледі.

Кожною відповіддю Тіл розкривав мені все більше і більше інформації про стан справ. Треба було одразу його покликати, багато б моїх питань закрив.

З того, що він розповів, я склала в уяві наступну картинку. Олаф мав сильний магічний дар, який використовував для лікування аристократів. Брав за це неймовірні гроші, але лікував добре. Разом із тим у нього було з десяток крамничок в усіх куточках королівства, які продавали ліки під його брендом. Ліки і трави робив він не власноруч, а наймав людей та відкривав майстерні для цього. Викупав плантації та поля. А Беатріс… так, Беатріс їздила туди час від часу, щоб контролювати якість рослин.

Тобто це був майже сімейний бізнес.

— Поки виглядає все так, наче ми в суттєвих боргах, — видихнула я через якийсь час, проглянувши всі папери, які він мені приніс.

— Ситуація не критична, міледі, але так, — Тіл кивнув. — Якщо лавки припинять приносити золото, стане складно.

Угу. Значить час займатися справою. Рослини. Ліки. Якщо опаную дар Беатріс і доведу короні, що їм вигідно, щоб саме я лишила за собою титул маркізи… А це вже майже план.