Глава 16.2

— Дозвольте і мені поставити вам запитання, лорде Блумері, — я не могла не радіти тому, що дізналася. Так, треба буде розібратися з тим, як саме працює можливість жити без чоловіка чи брата у цьому світі. А поки… — Скажи мені, що саме вас вабить? Гарантоване отримання титулу? Маєток? Спадок? Чи все ж таки я? 

Юджин завмер. Не на секунду. На довшу мить. І цього вистачило, щоб я побачила: я влучила.

— Ти звинувачуєш мене в користолюбстві? — його голос залишився м’яким, але в ньому з’явився метал. — Після всього, що я тобі пропоную?

— Я лише питаю, — відрізала я. — Бо я не хочу ще один шлюб за розрахунком. Мені вистачило вашого брата, лорде Блумері. Ви кажете, що кохаєте мене. Але більше за це, я чую, як ви хвилюєтеся через спадок брата. Як і всі інші родичі Олафа.

— Хочете сказати, що вас саму не хвилює цей спадок? — пирхнув Юджин, склавши руки на грудях. — Не брешіть, Беатріс. Ви не менше за мене розумієте, що це єдине, заради чого ви підкорилися волі брата, а не втекли від цього шлюбу.

— Минула я, можливо, — не стала заперечувати. — Та з того часу минули роки. Гадаєте, я не могла змінити свою думку?

— Беатріс…

— Я почула все, про що ви сказали, лорде Блумері, — я встала, сукня знову зашелестіла. — Дякую за вашу відкритість та пропозицію. Нехай вона і не була романтичним жестом, я це ціную.

— Беатріс! — він підхопився на ноги.

І саме в цю мить прочинилися двері у будуар, впускаючи Тіну з тацею.

— Вам вже час, — я кинула погляд у бік вікна, за яким починало сутеніти. — Було приємно поспілкуватися, лорде Блумері.

— А чай?..

— Наступним разом. Тіно, проведи лорда Блумері.

Дівчина поставила тацю і прочинила двері до коридору ширше.

Юджин кинув у мій бік погляд.

— Подумайте над моїми словами, Беатріс, — промовив він тихо, проходячи повз мене. — Часу вже майже не лишилося. І… ви знаєте, хто насправді мене вабить.

Я скривилася, коли він пройшов повз. І видихнула, коли двері за ним зачинилися. Та, на жаль, у мене в планах була ще одна неприємна розмова.

Відрахувавши кілька ударів серця, я знову видихнула і повернулася до служниці, яка чекала мого наступного наказу.

— Тіно, — я кашлянула, повернувшись до неї. — Сядь. Будь ласка.

Вона поглянула на мене зі здивуванням. Потім швидко опустила погляд.

— Міледі, я не можу…

— Можеш, — сказала я твердо. — Чому ні?

Тіна повільно підійшла до краю дивана і обережно опустилася на самий краєчок, наче готувалася, що в будь-яку мить має схопитися на ноги. 

Я обійшла стіл, сіла з іншого боку дивана. І під ще більш здивованим поглядом Тіни, зняла з таці одну чашечку, наповнила чаєм і поставила перед нею. Вона вже сіпнулася, але я зупинила її жестом і сама налила собі чаю. 

Все ж недарма я погодилася на це чаювання. Тільки з іншою людиною.

А тепер… найскладніше.

— Ти сказала, що хочеш позбутися шраму.., — обережно промовила я, дивлячись на дівчину і тримаючи в руках чашечку. 

— Міледі, якщо я сказала щось зайве…

— Я з радістю допоможу тобі з цим.

Тіна затихла на мить.

— Д…дякую, — вона видихнула, дивлячись на мене такими очима, що подих перехопило.

— А ще… я б хотіла перед тобою перепросити, — продовжила я і очима вказала їй на чай. Тіна майже миттєво підхопила чашечку, але очей з мене не звела. — У минулому… я погано до тебе ставилася. Дозволяла собі зайві речі і слова…

— Міледі, я ніколи так не вважала. Я ж ваша особиста служниця. Я маю… маю…

— Таке терпіти ти не маєш, — твердо промовила я, хитнувши головою. — Мені дуже шкода, що… Дуже шкода. І я хочу виправити ті помилки, які можу виправити. 

— Міледі, якщо дозволите… я вас не впізнаю, — обережно промовила дівчина, так і не торкнувшись чаю.

— Я і сама себе не впізнаю, — посмішка з’явилася сама по собі. — Знаєш… здається, з тієї миті, коли ти повідомила мені про смерть маркіза, щось змінилося. У мене досі наче якийсь туман у голові. Деякі спогади такі туманні. Не знаю, як пояснити.

Брехня полилася легко. Я не хотіла казати напряму, що я не маркіза. Бо досі не розуміла, як тут можуть до цього поставитися. Але і повторювати шлях Беатріс не збиралася.

— А ще мені соромно за те, як я ставилася до тебе, — додала я.

Тіна не ворухнулася. Тільки подих став частіше.

— Я не можу пояснити, чому сьогодні спитала про те, звідки у тебе шрам, — додала я, знову торкаючись небезпечної теми. — Я наче… забула про це на мить. А коли ти сказала, згадала. Я так розумію, нам потрібен гарний маг Життя, щоб прибрати його, так?

Дівчина кивнула і зробила перший ковток чаю. Потім відставила чашечку і склала руки на колінах.

— Міледі, якщо у вас є якісь проблеми з пам'яттю, може теж варто звернутися до магів?