Глава 16.1

Юджин ворухнувся лише за мить до того, як я увійшла. До цього розслаблено сидів на дивані, закинувши ногу на ногу. А тепер встав і, нахиливши голову, мовив.

— Леді Блумері, доброго вам вечора.

— Лорде Блумері, — голос пролунав стримано і холодно. — Здається, мені забули повідомити про ваше запрошення до моїх особистих кімнат.

У відповідь Юджин лише усміхнувся.

— Маю визнати, Беатріс, це тільки моя нахабна витівка. Та я маю обговорити з вами дещо дуже важливе, що не може чекати до завтра.

Я важко зітхнула. Бо в мене теж була запланована не надто приємна і легка розмова. От тільки не з ним.

— Не знаю, що у вас такого, що не може чекати, але до ранку точно почекає, — я відступила від дверей. — Прошу вас піти, лорде Блумері.

— Сонечко, принеси нам чаю, — він звернувся до Тіни, а потім повернувся до мене. — Беатріс, я не заберу багато вашого часу. Прошу, вислухайте мене. Це важливо.

Та щоб його!

— Добре! Тіно, — я повернулася до дівчини, — принеси чаю. І… зачекай на мене у спальні. Мені ще знадобиться твоя допомога.

Дівчина схилилася і зникла за дверима.

Я дочекалася, поки за нею зачиняться двері, і залишалася стояти.

— То про що ви хотіли поговорити?

— Може, присядемо? — запропонував чоловік.

— Ви сказали, що розмова буде короткою. Я вас слухаю…

— Беатріс, я тобі не ворог, — брат маркіза зробив крок у мій бік, зазирнув у вічі. — Прошу, не треба будувати між нами стіну.

Може, і не варто. А може, варто. Залежить від того, яку тему він зараз порушить.

— Добре, — сухо озвалася я і пройшла до дивана. Сукня зашелестіла, влягаючись на колінах, коли я сідала. — Але у вас все ще не дуже багато мого часу є, мілорде.

— Дякую і за це, — він знову посміхнувся, всівся поруч, повернувся, щоб дивитися мені в очі, і заговорив. — Мені стало відомо, що тіло Олафа мають поховати через день або два. А це буде означати, що ритуал вважатиметься завершеним. І питання спадку стане гостріше. Я майже впевнений, що деякі наші родичі не заспокояться. Не здивуюся, якщо леді Маргері вже написала короні з цього приводу. Розумієте?

— Не дуже, — відверто відповіла я. — До чого ви хилите?

— Ви вдова без дітей, Беатріс, — з іншого кута до теми підійшов Юджин. — У вас немає захисту. За правилами ви маєте або повернутися до своєї родини…

Я зціпила зуби. Родина Беатріс? Брат, який продав її старому маркізу? От з ними я точно знайомитися не збиралася. 

— …або їдете доживати віку в храм, — продовжив Юджин. — І щось мені підказує, що жоден з цих варіантів вам не до душі. Чи щось змінилося, і я помиляюся?

— Дякую за те, що нагадали правила, лорде Блумері. Тепер хочу почути, що ви пропонуєте.

Хоча вже знала відповідь. І мала рацію.

Юджин усміхнувся. Самовдоволено. Ніби я сама підвела його до того, що він хотів сказати.

— Я можу захистити тебе і твій спадок, Беатріс, — промовив він. — Я вже казав це. Я пропонував це. Ти не відповіла. Стань моєю дружиною, і жодна тітонька не зможе претендувати на жодну річ з цього маєтку. Ти залишися маркізою. Твоє життя буде вільним та щасливим. Тобі не доведеться повертатися до брата чи їхати у храм.

З огляду на те, як він описував ситуацію, це дійсно було порятунком. Але виходити заміж? За людину, яку я знаю кілька днів? До якої я нічого не відчуваю? Ну добре, відчуваю. Але спалахи роздратування не найміцніша річ, на якій можна будувати шлюб.

— І це та сама тема, яка не могла дочекатися ранку?..

— Саме так! — Юджин посунувся. Перехопив мою руку і стис між долонями. — Треба діяти швидко, поки корона не відреагувала на можливі листи родичів. Поки слідство ще триває і тебе не виганяють з цього маєтку. Поки твій брат не згадав, що може видати тебе заміж повторно ще за когось, кого ти навіть не знаєш. Я розумію, чому тобі не подобається все це. Розумію, що ти хотіла б іншого. Але обіцяю, я зможу дати тобі все те, чого не вистачало у шлюбі з Олафом. Ти покохаєш мене, я даю тобі слово.

— Лорде Блумері, — я звільнила руку з його долонь. — Я… вдячна вам за цю пропозицію. За турботу. Але… я цілком можу залишитися маркізою без нового чоловіка. Можу… зберегти все, — я підбирала слова повільно, слідкуючи за його мімікою. — Чи це таке вже неймовірне явище?

Я закинула вудочку. Треба зрозуміти, як тут все працює. Бо якщо шлюб єдина можливість…

— Ти і сама розумієш, що це неможливо, — Юджин хитнув головою, а в мене всередині щось обірвалося. За мить він додав. — Ти не встоїш сама. Тебе просто з’їдять. Та і титул… корона його, скоріш за все, передасть мені.

«Скоріш за все»? Тобто не гарантовано? Тобто все ж є можливість лишити все, як є зараз?

Тобто в мене є умовні три шляхи. Шлюб, монастир, який він називає храмом, і… життя, в якому я можу робити власний вибір, хоч і з ризиками? Цікаво, що ж обрати, м-м-м?