Глава 15.2

Позачергова на 400♥
__________
— Вас цікавить мій побут до смерті Олафа, чи пізніше? — спитала я і не дала йому відповісти. — Після його смерті все пішло шкереберть, як бачите. Порядок дня теж став іншим. Раніше я багато часу проводила у цьому місці, зараз на це немає ані сил, ані часу. Особливо сил.

— Замало конкретики, — відреагував Даррен. — От скажіть, маркізо, яким парфумом ви користуєтеся?

Що? Серйозно?

— Тим саме, що й завжди, — я знизала плечима. — Як це пов’язано зі справою? Ви знайшли якийсь розбитий флакон біля тіла мого чоловіка чи що?

— А чим зазвичай снідаєте? — слідчий ніяк не відреагував на моє запитання.

— Чай, каша, фрукти.

Даррен підняв брову.

— Ви пам’ятаєте, що їли в день, коли загинув ваш чоловік?

— Ні, я не концентруюся на подібних дрібницях, лорде Норт. І що їла за день до цього чи на наступний день теж не пам’ятаю, якщо вас цікавить мій раціон.

— Ну добре, — він знизав плечима. — Тоді скажіть, які обов’язки були на ваших плечах, поки Олаф був живий?

Чорт! І чому дворецький зі своїми документами на підпис вирішив прийти завтра, а не сьогодні? 

— Звичайні справи маєтку, — відповіла я.

— Які саме?

— Листування. Перевірка рахунків… Справи маєтку.

— А чим ще ви займалися? Читання? Вишивання?..

— Прогулянки верхи, — не чекаючи поки він завершить, мовила я. І подумки подякувала Юджину за цю інформацію. 

— То ви любите коней, маркізо, — кивнув Даррен. — А Олаф? Як звати його улюбленого коня?

— Гадки не маю, — спокійно відгукнулася я. — Якщо ви вважаєте, що у шлюбі, в якому люди один одним майже не цікавляться, мають значення такі дрібниці…

Я не договорила, тільки закотила очі.

— Добре, що нагадали про це, — Даррен, здавалося, зовсім не розчарувався. — Якщо ви не кохали Олафа, чи кохав він вас, маркізо?

— Гадаю, що не маю відповіді на ваше питання, лорде Норт, — сухо відгукнулася я.

— Якщо ні, чому він з вами одружився? Чому ваш брат віддав вас заміж за нього, а не… за молодшого брата маркіза?

Мені не треба було відповідати. Бо це були не питання, а роздуми. Які Даррен продовжив за мить.

— Бо Олаф заплатив вашому брату стільки золота, що вистачило на придбання маєтку у південних землях. Але чим ви так зачепили маркіза, що людина, яка надто ретельно рахувала гроші, вирішила з ними розстатися?

Бо у Беатріс був потрібний Олафу дар. Що тут незрозумілого?

— Ви точно для мене ці питання готували, лорде Норт? — я обрала тактику уникання. — Може вже перейдемо до головного? Бо поки що усі ваші питання виглядають якось… несуттєво.

— Хочете чогось суттєвого? — королівський слідчий зупинився і повернувся обличчям до мене. — Добре. Тоді я маю зізнатися. Може вам не відомо це, але всі справи, які мені доручали, я розкривав. Я знаходив всіх убивць, всіх крадіїв, всіх шпигунів. Це не магічний дар, звісно. Але моя інтуїція, леді Блумері, мене ніколи не підводила. І вона зараз каже мені, що ви якось причетні до того, що сталося. Я звик довіряти своїй інтуїції.

У мене сіпнулася брова.

— Тобто ви відкидаєте всі інші варіанти й плануєте діставати мене до миті, коли я настільки втомлюся від вас, що візьму на себе провину за те, чого не коїла? Такий у вас підхід, лорде Норт?

Він не відвів погляду:

— Я не назву винуватою людину, яка не винна.

— Ваші слова мить тому вказували на інше. Наче ви вже винесли мені вирок.

— Я не можу звинуватити вас без доказів, маркізо. І саме цим я займаюся, збираю докази. І якщо… якщо докази вкажуть не на вас, моя інтуїція цього разу помилилася.

— А від мене вам що треба зараз?

— Якщо ви не причетні до вбивства власного чоловіка, просто відповідайте на мої запитання, — знизав плечима Даррен. — Та поки що я лишаюся у вашому маєтку, продовжую розслідування. Навіть якщо вам чи лорду Юджину це недовподоби. 

— Мені чхати, наскільки ви тут надовго, — відгукнулася я. — Мене бентежить тільки ваше зізнання і підозри з приводу мене.

Даррен на мить завмер. Усмішка промайнула на обличчі та зникла.

— Обіцяю, леді Блумері, — промовив він рівно, — у цьому питанні я буду безпристрасним.

— Сподіваюся на це, лорде Норт. Бо я не менше за ваше хочу знати, хто та навіщо вбив мого чоловіка.

Пролунало не надто впевнено, я і сама це почула. Та Даррен кивнув. Його погляд ще раз ковзнув по рослинах, по стежці, по мені. 

— На сьогодні досить, — мовив він. — Але це не остання наша розмова, маркізо.

О, я й не сумнівалася.

Він розвернувся і пішов до виходу. А я аж полегшення відчула, коли двері зачинилися за ним.

Тільки тоді я дозволила собі вдихнути глибше. І… повернутися думками до Тіни. Тіни, яка точно щось запідозрила. І цю проблему треба було вирішувати негайно. Поки вона не вирішила поділитися підозрою з Дарреном.