Глава 14.2

— Лорде Блумері, — промовив він рівно, перетягуючи увагу Юджина на себе, — коли ви плануєте від’їжджати? Чи ви не отримали того листа, що я вам передавав? Не смію більше вас затримувати.

Юджин обернувся до нього так, ніби до нього звернулися не з питанням, а з викликом.

— Лорде Норт, я отримав вашу записку. Та попри ваш дозвіл, я не збираюся лишати свою невістку в такому… становищі, — Юджин дивився на королівського слідчого прямо, скинувши підборіддя. — Поки корона не знайде вбивцю мого брата, мій обов’язок залишатися тут і забезпечувати підтримку родини.

Даррен кивнув, ніби просто зафіксував пункт.

— Ваша відданість вражає, не можу цього не відзначити.

Юджин ледь помітно посміхнувся. Та щирості у цій усмішці не було і на грам.

— Приємні слова, лорде Норт, — відповів він із тонкою іронією. — Всі мають бути віддані родині та короні, адже так?

На мить мені здалося, що я почула якийсь укол в його словах. Але я так і не вловила потаємного сенсу у почутому.

— Леді Блумері, — Даррен перевів погляд на мене, поки позаду нього проїжджала остання карета, — у мене є ще декілька запитань до вас.

Цікаво, це питання про Олафа, мене чи вічноцвіт?

— Оберіть зручний час та місце, — продовжив він. — Я пропоную оранжерею. Непогане місце для чергового допиту, як ви вважаєте?

Я кивнула:

— Місце ви обрали за мене, як я бачу. Може ще і час назвете, лорде Норт?

— Якщо ви наполягаєте, — тінь усмішки смикнула його за куточок рота. — Після вечері. Вас влаштує?

— Наче ви лишили мені вибір, — я примружилася, виказуючи все невдоволення його діями.

— Це неприйнятно, — Юджин пирхнув, склавши руки на грудях. — Хто ще буде присутнім, лорде Норт? Чи будуть свідки вашої розмови?

— Неприйнятно? — Даррен здивовано поглянув на брата маркіза. — Що ви маєте на увазі, лорде Блумері? Я запросив маркізу на допит, а не на романтичну прогулянку наодинці. Ви не бачите різниці?

— Я бачу, що ви затримуєтеся у цьому місці, лорде Норт. Бачу, що тягнете з висновками, які вже мали б бути готові. Ви вже мали завершити своє розслідування у цьому місці.

— Ви будете наказувати, як мені робити мою роботу? — Даррен хитнув головою. — Ось це неприйнятно, лорде Блумері.

— Годі! — я не витримала, поглянула почергово на чоловіків. — Що за дитсадок ви тут влаштували? Займіться кожен своїми справами!

Закотивши очі, я розвернулася, щоб вже піти. Коли голос Юджина наздогнав мене.

— Леді Блумері, я хочу скласти вам компанію на цьому допиті. Ви погодитеся?

— Навіщо? — я озирнулася через плече. — Ви зможете за мене відповісти на питання королівського слідчого?

— Але…

— Лорде Блумері, я вас дуже прошу, — я зітхнула, відчуваючи, як неприємно пульсує у скронях, — не влаштовуйте виставу. Чим швидше лорд Норт знайде все, що шукає, тим швидше поїде звідси.

Треба ще знайти спосіб від Юджина так само здихатися. І можна нарешті поринати у вивчення нового життя. Дочекатися цієї миті не можу.

Юджин на мої слова відреагував спокійно. Схилив голову.

— Я приймаю ваше рішення, маркізо. Сподіваюся, ви знаєте, що робите.

І пішов у бік парку. Даррен проводив його поглядом, глянув на мене, теж схилив голову і рушив у бік маєтку.

У мене з’явився вільний час, щоб провести його у своїй кімнаті, кілька разів заходила Тіна. Один раз принесла чай. На другий повідомила, що дворецький, якого, як виявилося, звали Тіл, поки що візьме на себе всі питання з приводу маєтку та слуг. Але занесе завтра зранку папери, які я маю підписати.

Подумки подякувавши цій чудовій людині, я відкрила щоденник Беатріс. Хотілося переглянути всі її записи ще раз. Може, щось пропустила. Може, було щось, що читається тільки крізь рядки.

Але нічого нового не знайшла. Всі ті емоції та події, якими вона поділилася у своєму старому щоденнику, були мені вже відомі. Доведеться змиритися, що на можливі каверзні запитання лорда Норт я сьогодні не відповім.

Не просто ж так він запросив мене на ще один допит. Щось мало статися.

До оранжереї я пішла раніше. Значно раніше. Бо чекати до вечора, сидячи в кімнаті, це означало накручувати себе до стану, коли в голові вже не думки, а шум. До того ж зайнятися було справді нічим. Якщо у маркізи і були якісь справи та обов’язки, мене ними поки не квапилися обтяжувати.

Чому я одночасно і раділа, і не дуже.

Я зробила крок в оранжерею. Крізь скло просочувалися останні промені теплого сонця. У повітрі стояла волога. Я якраз питала у Тіни, чи не пам’ятає вона, скільки слуг допомагають мені з теплицею. Варто було дізнатися, чи не вбиваю я рослини тим, що не проводжу тут весь свій час. На що Тіна чесно відповіла, що двох дівчат я кілька місяців тому навчила правильно піклуватися про кожну рослину у цьому кутку. Вони приходять два рази на день, щоб полити все, що треба полити. І наситити магією все, що треба наситити.