Глава 14.1

— Міледі, прокидайтеся, — голос Тіни пролунав над головою, як нагадування мені, що сон, в якому я розбирала з учнями, хто з них викрав з лабораторної лужний розчин калію і навіщо він їм взагалі знадобився, був лише сном.

— Ще дуже рано, — пробурмотіла я, намагаючись відмахнутися від служниці.

Майже безсонна ніч та межа нервового зриву, до якої я наблизилася, вичавили з мене всі сили. Не хотілося ані вставати з теплого зручного ліжка, ані знову вдягати маску маркізи, ані навіть дихати.

— Треба, міледі, — Тіна не збиралася здаватися. — Лорд Норт оголосив, що всі родичі покійного маркіза можуть їхати. Вам треба їх провести. 

Я розплющила одне око, поглянувши на дівчину, яка точно поспала більше за моє.

— От прямо треба? — уточнила я. — Вони самі вихід не знайдуть?

Тіна підібгала губи, наче хотіла відчитати мене, але стрималася.

— Встаю, — простогнала я, на мить заплющуючи око.

— Міледі?

— Та-а-ак, — я зітхнула і сіла.

Кліпнула. Тіна вже чомусь була біля дверей ванної.

— Сніданок зараз принесуть, підготую вам ванну і сукню. Чорну?

— Чорну, — погодилася я. — Скільки зазвичай носять чорне після похорону?

Дівчина на мить застигла, наче не повірила, що я це спитала. Кашлянула.

— Залежить від того, скільки людина планує бути в жалобі, — відгукнулася вона. — Три тижні зазвичай. А так… В мене тітка не знімала чорне три роки, бо не хотіла собі іншого чоловіка.

Он як. Тобто, щоб уникнути всіляких зазіхань від чоловіків достатньо носити чорне? Цікаво.

Я спустила ноги з ліжка і не втрималася від позіхання. Ні, треба точно знайти можливість добряче виспатися.

Ритуал зі збирання маркізи зайняв, здавалося, кілька годин. Більшість часу я, звісно, провела у гарячій воді. Тіна намагалася сперечатися, коли я знову виставила її за двері. Та допомога, щоб помитися, мені не була потрібна.

Я розуміла, що це може викликати запитання у служниці, особливо, якщо раніше було інакше. Однак… я і сама до цього тіла ще не до кінця звикла. Досі внутрішньо здригалася і дивувалася, раз у раз вловлюючи відображення у дзеркальних поверхнях.

Після зборів та легкого сніданку Тіна повідомила, що на мене вже чекають. І це було навіть применшенням того, що відбувалося перед головним входом у маєток.

Карети вишикувалися ледве не в рядочок. Великі чорні, маленькі рожеві з «багажем» на даху, стримані темно-зелені, які мені чомусь хотілося назвати диліжансами. А коней скільки… у мене очі розбігалися. І трохи сльозилися від запаху, який несло вітром.

Я стояла на ґанку і єдине порівняння, яке в мене було, це парад.

Тільки слуги бігали туди-сюди, тягали валізи, коробки та плетені кошики. Вони єдині, хто просто виконував свою роботу. Бо всі інші… всі інші рушили у мій бік майже одностайно.

Тіна стояла трохи позаду. Збоку мить тому з’явився Юджин, який побажав мені доброго ранку і більше не сказав жодного слова. Біля сходів трохи нижче і лівіше стояв Даррен Норт. Він розмовляв з одним із родичів Олафа, кивав. Та слова, що з’являлися між ними, майже не долітали до мене.

Першим до мене підійшов чоловік у віці у яскраво-жовтому одязі. Камзол. Так, це називалося камзолом. Я згадала.

Він чемно подякував за гостинність, додав, що йому шкода Олафа. Кивнув і пішов до своєї карети. За мить його місце замінила пара. Вони мали більше слів для маркізи, та сенс не сильно видозмінився.

Я відповідала короткими репліками, кивала і спостерігала за тим, як одна за одною карети виїзджають за ворота… Цікаво, що там? Чи є поблизу інші маєтки? Наскільки далеко найближче місто. Хочу подивитися. Хочеться пізнати цей світ краще, повільніше. Відчувати свободу. А не все це…

Коли більшість карет виїхала за стіни, я встигла видихнути з полегшенням. Але, як виявилося, поквапилася. 

До мене прямувала та, кого Юджин називав «Тітонька Маргері», хоча для нього вона була такою ж кузиною, як і для Олафа.

Вона йшла повільно. Надто впевнено. І посміхалася так натягнуто, що очі навіть не здогадувалися, що їхня хазяйка взагалі посміхається. 

Я не очікувала того, що вона схопить мене за обидві руки і притягне до себе в обійми.

— Люба, Беатріс, — видихнула вона, намагаючись поцілувати мене в щоку.

Я встигла відсахнутися, напомаджені губи мазнули повз. Та це жінку не засмутило. Вона продовжувала посміхатися, відступаючи від мене на крок. Та запах важких парфумів і пудри досі був у мене в носі.

— Тепер в цьому домі надто спокійно, — зітхнула вона, хитаючи головою. — Насолоджуйся цим спокоєм, люба. Насолоджуйся, поки можеш.

Тіна за моєю спиною голосно видихнула. А Юджин напружився. 

Я посміхнулася. Ввічливо. Холодно.

— Дякую за вашу турботу. Сподіваюся, ваша карета без пошкоджень. Хотілося б, щоб ви дісталися свого дому без проблем.

Маргері на мить здригнулася, наче планувала перевірити, чи не зробила я щось з її каретою. Втрималася. Губи розтягнулися в посмішці, вона нахилилася ближче.