Глава 13.1

Клац!

Світло від магічної кулі здригнулося, повітря, здавалося, штовхнуло у спину. А я… я дивилася на рівну поверхню стіни, де ще мить тому був вузький прохід, і не могла вдихнути.

Ні… Ні-ні-ні! Тільки не це! Тільки…

Долоні похололи, по спині пробіг струмок холодного поту, світ похитнувся. Я знову спробувала вдихнути, повітря увійшло в мене і застрягло десь між горлом та ключицями важким неприємним згустком.

Я швидко озирнулася, намагаючись знайти очима будь-що, що може допомогти вибратися з цієї кам’яної труни. Але позаду був лише чоловік, який і спровокував все це.

— Цікавий ефект, — гмикнув він, перехопивши мій погляд. — Могли б і попередити, що захистили це приміщення… Хоча це все ж таки можна сприймати як відповідь на моє питання про ваші магічні здібності. Як гадаєте?

Я знову спробувала вдихнути і ковзнула поглядом далі.

Десь має бути ще якась кнопка. Помітна, така, як і по той бік. Щоб відкрити ці кляті потаємні двері, поки я не задихнулася тут. Поки… поки…

Повітря все ж прорвалося далі, обпекло легені й повернуло мені здатність думати. Хоч і не надто тверезо.

Тісно. Надто тісно. Стеля раптом опинилася ближчою, ніж була хвилину тому, стіни теж. Світло від кулі лорда Норт відбилося в склі банок на поличці так яскраво, що захотілося заплющити очі.

Не заплющуй. Дихай. Шукай вихід!

Я зробила крок убік, до стіни, провела пальцями по швах каменю. Жодної щілини, жодної плити, яка хоч трохи відрізнялася б від інших.

— Леді Блумері, — голос слідчого прозвучав занадто спокійно, — то ви випустите нас чи як?

Я ковтнула повітря так, ніби воно було рідкісним товаром, який ось-ось подорожчає.

— Я б із задоволенням, — сказала я, не впізнаючи власний голос, — якби знала, як.

Слідчий відповів не одразу. Просто зробив крок убік, нахилився до стіни й постукав по каменю кісточками пальців. Рівно. Методично. Так, ніби ми застрягли у звичайній комірчині, а не в кам’яному мішку.

Мене від цього спокою перекосило сильніше, ніж від браку повітря.

Я пройшла ще півкроку вздовж стіни. Пальці ковзали по швах, по холодних виступах, по гладких ділянках. 

— Тобто ви хочете сказати, — почулося збоку, — що поставили магічний захист і не вклали у це заклинання зворотної дії, я правильно розумію?

— Якось не було до вас бажаючих покопирсатися в моїх особистих речах, — пробурмотіла я і знову не змогла вдихнути. Повітря стало у горлі.

Я вчепилася нігтями у камінь і зашипіла крізь зуби. Клята клаустрофобія! Після того випадку, коли довелося просидіти у ліфті дев’ять годин…

Ні, не згадувати! Не згадувати!

— І що, саме це завадило вам вплести у заклинання ефект зворотної дії?! — Даррен вже дивився на мене. Дивився так, наче бачив перед собою єдинорога.

Хоча… може і неправильне порівняння. Все ж таки у цьому світі такі істоти цілком можуть існувати.

Дивився на мене, як на спорткар. О, так, напевно, краще.

Я реготнула всупереч власній волі і перехопила ще більш роздратований погляд, ніж до цього.

— Це все здається вам смішним? — вигнув брову лорд Норт. — Маркізо, нагадую вам, що я людина корони. І можу сприйняти це як замах на моє життя на свободу. Розумієте?

— Ви не робите краще, — огризнулася я. — Якщо не помітили, я застрягла тут разом із вами. А тут ну вже занадто мало повітря. Повірте, я б собі таку смерть точно не обрала. Давайте, шукайте вихід. Це ж ви тут людина, яка звикла шукати все сховане!

— А знаєте що? — лорд Норт вже повністю повернувся до мене, склавши руки на грудях. — Ні.

— Що «ні»?

— Ні, — повторив він. — Я не буду нічого шукати. Мені тут досить зручно. Якраз є час, щоб детальніше вивчити ваші записи.

І він… просто всівся на стілець, простягнувши перед собою ноги і знову взяв до рук той клятий зошит із записами маркізи.