Глава 12.1

Світло від його магічної кулі прекрасно працювало як ліхтарик. І просто чудово підсвічувало мене серед кущів. 

— Леді Блумері? Доброї вам ночі, — королівський слідчий безпомилково знайшов мене поглядом. Його губи здригнулися у кривій посмішці, а в очах блиском відбилося магічне світло.

Трясця! Ну чому саме він і саме тут?

Я видихнула, випросталася і зробила крок назустріч новій проблемі.

— Надзвичайно пізній час для прогулянок, маркізо, — відзначив він, трохи нахиливши голову. — Вам так не здається?

— Могла б сказати вам те саме, лорде Норт, — віддзеркалила я його тон і навіть посмішку повторити спробувала.

Світлова куля над його плечем здригнулася і трохи від’їхала у повітрі, краще освітлюючи самого чоловіка. Він був одягнений у темну сорочку з закатаними до ліктів рукавами та жилет з цупкої сірої тканини. Темне волосся біля обличчя розтріпалося, кілька хвилястих пасм падали на чоло.

— Проте моя прогулянка вийшла, судячи з усього, цікавіше за вашу, — Даррен окинув мене поглядом. — І слідчим інколи щастить. Отак шукаєш нові зачіпки, а знаходиш саму господиню маєтку в одній нічній сорочці хтозна-де.

— Правильно підмітили, що я господиня цього маєтку, — я скинула підборіддя і вигнула брову. — То чому у вас є якісь питання до мене?

Я почала дуже небезпечну гру. Та відступати перед такою людиною чи показувати слабкості… Ні! Це було б помилкою. Помилкою, за яку мене з’їдять.

— Цікаво…

Спочатку мені здалося, що це знову магічне світло трохи від’їхало вбік. Та насправді це сам слідчий зробив крок у мій бік, порушуючи особистий простір.

— Цікаво, що вдова вбитого маркіза ставить мені такі запитання, — промовив він, поглянувши на мене зверху. — Як бачите, у мене є вагомі причини не спати цієї ночі. А які у вас, маркізо?

— Не змогла заснути, — я хитнула головою, вчепившись поглядом чоловіку в перенісся. Я не маю опускати очі! Я не маю, трясця, опускати очі! — Після усіх ваших допитів та магів Смерті, які тиняються цими коридорами, погані сни переслідують, уявляєте?

— Справді? — Даррен нахилив голову. — І що рятує вас від цих поганих снів? Бо як я бачу, ви навіть вдягнутися не знайшли часу. Так тікали від своїх снів…

Я рвучко запахнула халат на грудях, ховаючи вишивку на нічній сорочці від чужого погляду.

— Мене рятує тиша та самотність, — видихнула у відповідь. — І відсутність дурнуватих питань від невихованих чоловіків.

— Вважаєте, що мене погано виховали? — вигнув темну брову Даррен. — Можливо… та саме це і дозволяє мені бачити більше за звичайних людей.

— Що? Справді? І що ж ви побачили такого, лорде Норт?

— У нашому з вами випадку, — чоловік нарешті відірвав від мене погляд і огледівся, — не побачив, а почув. Чи мені здалося, що щось тут якось дивно клацнуло?

Я відчула, як стискається шлунок.

— Може, то ваше коліно, лорде Норт? Стільки ходити…

Я простежила за його поглядом. І, клянуся, очі самі смикнулися у бік стіни! У бік тієї самої кнопки, яка прикидалася звичайним каменем.

Я швидко змінила траєкторію, знову поглянула на слідчого. А він… він дивився на мене, примружившись. Після чого безпомилково знайшов те місце, на якому я на мить затрималася.

— Що це в нас тут? — Даррен зробив крок до стіни. — Мене дивувало, що маркіз вирішив побудувати оранжерею настільки тісно до стін маєтку. Настільки тісно, що одну зі стін навіть і не подумав будувати.

— Лорде Норт, що ви робите?

— Розгадую ще одну таємницю, — відгукнувся він і безпомилково торкнувся потрібного каменю, який під прямим світлом від світлячка надто сильно виділявся на тлі стіни.

Звук клацання прозвучав набагато голосніше, ніж хвилину тому. Мені здалося, що його чують у всьому маєтку. Десь в глибині стіни щось зрушилося, заскреготіло. Частина кладки повільно подалася вперед і посунулася.