Глава 11.2

Позачергове оновлення, бо в нас вже 300♥
______________
Переді мною з’явилася темна ніша.

Видихнувши, я зробила крок усередину.

Приміщення за стіною було не більше за комору. Я підняла свічку повище, щоб усе роздивитися. Очікувала знайти щоденник маркізи, а знайшла… кабінет. 

Вузька поличка з кількома книгами на стіні з одного боку. Під нею письмовий стіл і простий стілець. З іншого боку стелаж з кількома полицями, на яких стояли глиняні горщики з землею. 

Потаємна оранжерея в не потаємній? Навіщо, Беатріс?

Знайшовши на стільниці підсвічник, закріпила у ньому джерело світла і потягнулася за зошитами, які лежали поруч.

Я все ще сподівалася знайти новий щоденник. Та в руках у мене опинилося дещо інше.

«Білий вічноцвіт. Полив раз на чотири дні. Висаджувати у повню. Потрібні додаткові досліди. Третій зліва».

«Тіньовик. Росте лише взимку, але можна підлаштувати умови. Листя темніє, якщо поруч хтось нервує. Треба перевірити, чи реагує на магію. Перший зверху».

«Сяюча трава з краю лісу… Придумати назву. Запах диму при розтиранні. Вночі не чіпати, можлива втрата слуху».

Нижче йшли дати. Сухі помітки про зміну висоти стебел, кількість листків, реакції на час доби. Інколи між рядками з’являлися короткі, майже сердиті ремарки:

«Олаф хоче, щоб я пришвидшувалася. Дурень! Ці рослини не вижили б у зовнішньому світі!».

«Тіна бачила вічноцвіт. Язик відріжу, якщо розпатякає Олафу, що в мене вийшло!»

Я ковтнула повітря.

Якщо я правильно зрозуміла… то їй вдалося вивести рослину, яка могла подовжити життя. Справді? Вічноцвіт? Це він? Тобто Беатріс зробила те, що від неї вимагав маркіз? Але ж не збиралася… Тому і не хотіла, щоб він знав про все?

І де він, цей Білий вічноцвіт?

У зовнішній оранжереї я доторкнулася майже до усіх рослин. Жодна з них не мала назви «вічноцвіт». А значить…

Я простягнула руку до найбільшого горщика на нижній полиці. Земля в ньому була злегка вологою. З-під поверхні показався тонкий блідий пагін. Дуже молодий. Ледь живий на вигляд.

Коли пальці торкнулися ґрунту, всередині щось смикнулося. Не так яскраво, як з міцними, розвиненими рослинами в оранжереї, але все ж таки дуже схоже. От тільки голосу у голові не пролунало. Жодної думки. Жодного спогаду. Назви чи якихось даних про те, що тут росло.

Я спробувала провернути той саме трюк з іншим горщиком. І… знову нічого. Дар маркізи, який щедро ділився зі мною інформацією не так давно, тепер мовчав.

Я замастила пальці у землі, перевіряючи кожен із горщиків на полицях. На всі був якийсь тихий відгук. Окрім одного. В ньому, здавалося, нічого ще не було посаджено. Може… Беатріс не встигла?

Та навіть якщо в одному з цих горщиків і є той вічноцвіт… Чому Беатріс взагалі взялася за це? 

Вирішила все ж допомогти чоловіку? Чи це мав бути важіль впливу? Може якби вона виростила цей вічноцвіт для Олафа, змогла б отримати щось важливе натомість?

Я передивилася ще кілька зошитів, які тут були. І жоден не був тим самим щоденником, який допоміг би мені розібратися у її мотивах. Тут були лише записи про температуру для рослин, кількість необхідної вологи… не завжди води. І цілі сторінки якихось формул, які я поки не могла зрозуміти.

Я вже майже вирішила сісти на стілець і заглибитися у читання знайденої інформації, коли почула, як десь з боку великої оранжереї клацають двері.

Свічка на столі смикнулася від легкого руху повітря. Я миттєво її задула. Темрява накрила сховок. Лише тьмяний відблиск нічного неба пробивався крізь щілини в стіні.

Я не встигла навіть свічку схопити, що вже казати про записи Беатріс. Кинулася до виходу з комірчини. Дивом знайшла той саме камінь. І натиснула.

Те, як повільно і гучно зачинявся сховок, словами не описати. Я ж відступила за кущ, чуючи ще і кроки, які наближалися.

В мить відчула себе якоюсь злодійкою.

Та, як виявилося, це було ще не найгірше.

Найгіршим було впізнати постать, яка вирішила прогулятися нічним маєтком.

І почути голос першого королівського слідчого, над чиїм плечем просто у повітрі висіла пляма світла:

— Леді Блумері? Доброї вам ночі.