Глава 11.1

За вікном вже встигло стемніти, а я не могла поворухнутися, сидячи у кріслі, і рахувала зірки, які одна за одною з’являлися на нічному небі. Скло відбивало лише моє обличчя та смужку світла від свічки на столі. Якщо придивитися, могло здатися, що це не я, а та, інша. Та, якій це тіло належало спочатку.

Леді Блумері. Ви нічого не хочете пояснити?

Голос лорда Норт сплив у пам’яті так чітко, ніби я досі знаходилася на допиті.

Хотіла б я пояснити хоч комусь, що я не маю жодного відношення до усього, що тут відбувається. Довіритися хоч комусь, сподіватися на допомогу. Але кому? Сказати Юджину, що його кохана жінка кудись поділася, а на її місці тепер самозванка? І як він на це має відреагувати?

Слідчому? Та він не повірить. Почне ще більше копати під маркізу. І хто зна, які скелети в її шафах ховаються!

Тіні? Вирішить, що її пані остаточно збожеволіла. 

Ні, я маю повністю взяти на себе роль маркізи. Виплутатися з цього божевілля. А там… а там вже буде видно, яке життя я спланую побудувати у цьому світі.

На допомогу розраховувати не доводиться. 

Чи хотіла б я пояснити хоч щось слідчому? Навіть, якщо і так, не могла.

Рівно таке ж рішення я ухвалила у мить, коли він в мене це спитав. Сказала, що не знаю, що можу ще сказати. І що сама хотіла б дізнатися, що це за мітка смерті така. 

Хоча… починала здогадуватися. Бо якщо я тут, значить справжня Беатріс мертва. Тому і не дивно, що той маг помітив щось настільки дивне.

Я відвела погляд від вікна, стиснула на грудях шовковий халат. Провела поглядом по спальні, до якої майже звикла. І дивлячись на ліжко, розуміла, яким би зручним та м’яким воно не було, я не зможу зараз заснути. Думки мене не відпустять. Питання без відповідей не дозволять поринути у відпочинок. А відповіді… Я знала тільки одну річ, на яку можу знайти відповіді просто зараз.

Перед очима спливла та дивна надто чиста плитка. Той світлий камінь у рівній кладці стіни маєтку. Може, за ним Беатріс ховала інший свій щоденник? Новіший? Тоді б було зрозуміло, чому вона так багато часу проводить в оранжереї… 

Видихнувши, я спустила ноги з крісла, випросталася.

Якщо я хочу розібратися у житті жінки, на місце якої потрапила, доведеться ризикувати.

Погляд ковзнув по ліжку, на якому лежала додаткова ковдра. Це зробила для мене Тіна. Коли ми повернулися у ці кімнати, вона мовчки робила все те, до чого звикла. Розплела волосся пані, розшнурувала корсет, подала сорочку і халат, принесла вечерю.

А потім… потім намагалася знайти собі ще завдань. Питала про ванну. Про те, чи не змерзла я. Притягла додаткову ковдру ще до того, як я встигла відповісти.

Я бачила, як вона нервує. Як хвилюється. 

— Їди до себе, — сказала я тоді, бажаючи побути з думками на самоті. — Ти теж за сьогодні мала сильно втомитися. Відпочинь. 

Вона, здається, очікувала не цього. Продовжувала дивитися на мене із питанням в очах. Кліпнула, перетравлюючи почуте. Один раз. Другий.

— Міледі, я можу залишитися. Якщо ви…

— Я сказала, іди, — я трохи змінила тон, повернула в ньому ту холодність, яку від мене очікували. — Якщо щось буде потрібно, покличу.

Це подіяло краще за будь-які пояснення. Тіна схилила голову.

— Так, леді Блумері, — тихо мовила вона і поспішно відступила до дверей.

І мені не подобалося це.

Так, для Тіни я все ще мала бути тією, колишньою маркізою: різкою та вимогливою. Таку, яку вона боялася. І водночас саме ця дівчина була єдиною людиною в маєтку, хто хоч якось намагався мені допомагати. І я не хотіла, щоб вона мене боялася!

Відігнавши від себе всі зайві думки, підійшла до тумби біля ліжка, взяла до рук металевий гребінь для волосся. Тонкий та міцний, з загостреними зубцями.

Якщо доведеться відколупувати камінь з кладки, робити це голіруч не хотілося.

Взяла свічку, яка майже догоріла, і взулася. Після чого повільно видихнула і покрокувала до виходу зі спальні. Коридор за дверима будуара здавався тихим. Десь далеко пролунали кроки, потім затихли.

Я відчинила двері і вийшла.

Тепер залишилося сподіватися тільки на те, що я не заблукаю у цих коридорах і знайду правильний шлях. Спочатку сходи…

Я рухалася тихо. На поворотах прислухалася і продовжувала свій рух. Навіть якщо хтось і зупинить мене… я маркіза! Чи принаймні всі тут так думають. 

З цими думками я пройшла повз портрет Олафа і покрокувала далі. Спуск на перший поверх, ще коридори.

Бібліотеку знайшла. І це стало моєю маленькою перемогою.

Крізь неї, до наступних дверей. І ось вона, нічна оранжерея. Виглядає інакше, ніж вдень, визнаю. Скляний дах пропускав холодне сяйво незнайомих зірок і світло… двох місяців. 

Я навіть спочатку не повірила, коли побачила, як з-за тонкої хмарки випливає не один тонкий срібний серп, а одразу два. Вони знаходилися дуже близько один до одного. І виглядали менше, ніж той місяць, до якого я звикла.