Глава 10.1

— Леді Блумері, радий, що ви прийняли моє запрошення, — перший королівський слідчий звів на мене погляд і жестом запропонував крісло напроти письмового столу. — Сподіваюся, ви не проти, якщо ми продовжимо з вами розмову з того самого місця, на якому зупинилися?

— На якому саме, лорде Норт? — я повільно пройшла до крісла, свідомо роблячи кожен крок. Так само повільно опустилася в крісло і повернула погляд на Даррена. Чоловік дивився на мене прямо, не кліпав, вивчав поглядом. — На тому, де ви підозрювали мене у вбивстві? Чи було ще щось?

Він узяв у руки один з аркушів, звів брови.

— Я не казав, що підозрюю вас, леді Блумері.

— Не казали, — погодилася я. — Але це найлогічніше припущення у тій ситуації, яка склалася. Тому не кажіть, що я помилилася.

Погляд слідчого став ще більш прискіпливим. Я майже відчувала, як чоловік вивчає мене, вловлює кожну дрібну деталь у русі чи зміну у подиху.

— Не помилилися, — нарешті погодився він. — Але мої підозри не докази, тому це не має значення. Тож… продовжимо?

— Давайте, — погодилася я, не зводячи з Даррена погляду. 

Коли він нахилився над аркушами, під темними бровами очей майже було не видно. Та коли знову звів погляд на мене, виникло відчуття, що від цих очей неможливо втекти чи щось приховати.

— Ви казали, що бачили маркіза вдень, напередодні його смерті, — промовив Даррен, знову прошиваючи мене своїм поглядом. — Опишіть, у якому він був стані. Хода, дихання, колір обличчя. Не пропустіть нічого.

Шлунок нервово стиснувся.

Питання чудове. Прекрасне. От тільки, як на нього відповісти людині, яка ніколи маркіза і не бачила?

До того ж Даррен зібрав свідчення слуг, і їхні слова можуть відрізнятися від моїх. Якщо так станеться… кому повірять? Титул маркізи додасть мені балів чи ні?

Я на мить опустила погляд, наче силкувалася згадати.

— Олаф… не скажу, що я помітила щось дивне, лорде Норт, — промовила я, підбираючи кожне слово. — Ми тоді не говорили. Він кудись квапився. Може, якби ми поговорили тоді, я і помітила якісь зміни. А так… навіть не знаю, чим вам допомогти. Про це все ж таки краще спитати у слуг, які його вдягали та обслуговували в той день.

Перо в руці слідчого ковзнуло по паперу.

— З цього приводу не хвилюйтеся, — пробурмотів слідчий, продовжуючи робити нотатки. — Спитаємо все й у всіх. А взагалі, — він відірвався від паперів, — які у вас були стосунки? Якби з ним щось було негаразд, він би вам повідомив? Попередив, що почувається зле чи може… ще щось? 

— Залежало від його настрою, — тут я майже не збрехала. Завдяки щоденнику Беатріс, я могла змалювати приблизний портрет характеру цього чоловіка. — Інколи він міг поділитися зі мною якоюсь дрібницею. Інколи… приховував щось важливе.

Перо зупинилося.

— Чи ділився маркіз із вами своїми думками з приводу спадку?

— Мій чоловік не збирався полишати цей світ в найближчі тижні, лорде Норт, — я додала голосу нотку невдоволення. — Маг Життя міг би вилікувати свої хвороби. Про спадок ми не говорили. До того ж… як ви помітили, дітей в нас не було.

Я навмисно тикнула в це. Справжня маркіза навряд чи стала б маніпулювати настільки делікатною темою. Мені ж було тільки на руку, якщо королівський слідчий знітиться зараз.

Та він не знітився. В зелених очах спалахнув якийсь вогонь, який мені взагалі не сподобався. А ще більше мені не сподобалося його наступне питання.

— До речі, з приводу цього, — Даррен перегорнув аркуш, вмокнув кінчик пера в витончену чорнильницю, прикрашену золотистим візерунком. Та спитав взагалі не про дітей. — Які у вас стосунки з братом загиблого? З лордом Юджином Блумері. 

Я злегка звела брови, дозволяючи собі здивування рівно настільки, наскільки це було доречним.

— Що ви маєте на увазі, лорде Норт?

— Я питаю прямо, маркізо, — він навіть не кліпнув, — чи є між вами та лордом Юджином романтичні стосунки?

— Ні.

— Ні?

— Ні, — я не поворухнулася. — Чому ви питаєте?

— Бо лорд Юджин визнав свої почуття до вас. Навіть визнав, що бажав брату смерті, коли дізнався, що ви станете його дружиною. Вам це відомо?

— Я не можу нести відповідальність за думки та почуття лорда Юджина, лорде Норт, — підмітила я. — Чи ви так не вважаєте?

— Безперечно, — погодився слідчий, але погляду від мене не відвів. — Але можете за свої. То дозвольте мені запитати у вас, чи кохали ви маркіза?

— Я відповім, якщо вам справді здається доречним запитувати вдову, чи кохала вона свого покійного чоловіка, — я подивилася йому прямо в очі. — Хоча мені здавалося, що ви тут задля розслідування, а не задля пліток.

— Повірте, леді Блумері, мене зовсім не цікавлять плітки…

— Справді? — я недовірливо вигнула брову. — Моя відповідь: ні. Ні, я не кохала чоловіка. 

Я підірвала бомбу і тепер спостерігала за реакцією слідчого. Його обличчя смикнулося, наче він не очікував почути від мене ці слова. Наче вірив, що я буду брехати та запевняти у тому, що Беатріс без тями була закохана в чоловіка, який був старшим за неї на п’ятдесят років.