Глава 9.2

У великій трапезній знову було людно. Срібло блищало так само, люди були у тому ж темному одязі, що і вчора. А я… я не могла дочекатися, коли цей обов’язковий обід завершиться. Кортіло повернутися до оранжереї і перевірити здогадку.

Бо з кожною миттю я все більше починала сумніватися, що бодай щось знайду за тим каменем.

Єдиною зміною сьогодні був королівський слідчий. Він сьогодні сидів в іншому кутку столу, по обидва боки від нього сиділа двійка магів. Один в чорних шатах, інший у білих.

Хоча ні, була ще одна відмінність. Родичі Олафа сьогодні поводилися тихіше. Наче більше не бачили сенсу в розмовах. Лише «тітонька» Маргері кілька разів занадто голосно поклала виделку на тарілку. І кілька разів косилася в мій бік так, наче я наступала їй під столом на ногу.

Обід закінчився цього разу без промов від слідчого і якихось нових відкриттів. Та в спокою мене все одно не лишили.

— Леді Блумері, — Юджин встав з-за столу одразу за мною. — У вас знайдеться час для мене?

Я озирнулася. Він стояв достатньо близько, щоб мені довелося задерти голову. Шийна хустка мала досить вільний вузол, а волосся трохи розтріпалося. Наче брат маркіза не після обіду до мене звернувся, а після легкої пробіжки.

— Так, ви щось хотіли, лорде Блумері? — уточнила я, встигнувши зупинити себе. Бо майже підняла руку, щоб самостійно засунути за собою стілець.

— Запропонувати вам невелику прогулянку, — м’яко посміхнувся він. — Якщо ви не проти.

Я була проти. Я дуже хотіла потрапити в оранжерею і нарешті знайти відповідь на питання, яке не давало мені спокою під час обіду. Але… як би вчинила справжня маркіза?

— Тільки недовго, — вирішила я. Може зможу дізнатися щось нове від Юджина. Питань про те, як влаштований цей світ, у мене досі лишалося надто багато.

— Звісно, — посмішка Юджина стала ще ширшою. І вже знайомим рухом, він запропонував лікоть. 

Я поклала пальці йому на руку так, як вже робила. Була це м’язова пам’ять тіла чи вже моя, важко було сказати.

Озирнулася, шукаючи очима Тіну. І сама себе обсмикнула. Дівчину я відпустила перед обідом. Час її допиту перенесли. І вона відпрошувалася у мене дорогою до їдальні. Довела мене до дверей, вклонилася і поквапилася геть. Я забула про це, бо бачила Даррена у їдальні.

Мабуть, він не усіх опитує самостійно.

Ну що ж, значить прогулянка з братом маркіза… Сподіваюся, що це нікому не нашкодить.

Двір. Парк. Все було так само, як вчора.

Змінився тільки тон Юджина, коли він заговорив до мене.

— Знаєте, Беатріс, — почав він, коли ми оминули двійку жінок, які йшли перед нами, — учора за обідом я впіймав себе на думці, що дивлюся тільки на вас. І сьогодні це не змінилося.

— Вчора всі дивилися на мене, — озвалася я, помітивши дивну яскраво-рожеву пташку серед гілок. Хвіст в неї був, як у сороки, а тіло, як у горобця. — Після таких-то новин від королівського слідчого…

— Так, звісно, — погодився він. — Тільки… я спіймав себе на цій думці ще до того, як стала відома причина смерті Олафа. 

Я повернула голову, оцінюючи, скільки в цьому щирості, а скільки розрахунку. В очах у нього був теплий блиск. Можливо, навіть справжній. Та все ж розмова пішла зовсім не про те, на що я сподівалася.

— Мені лестить ваша увага, лорде Блумері, — обережно промовила я. — І все ж я не можу не помітити, що це досить недоречно. Ви брат мого покійного чоловіка…

— Якби боги вирішили інакше, я б міг бути вашим чоловіком, — перебив він мене. Зупинився. Зробив крок так, щоб перегородити дорогу. — Беатріс, я не хочу приховувати свої почуття до вас. Я знаю, що ви не кохали Олафа. Не прагнули цього шлюбу. Знаю і те, що ви ніколи б не замислили йому зла, попри все. Та…

— Лорде Блумері, зупиніться, — я змахнула рукою так граційно, як ніколи б сама не змахнула. Та зараз цей рух виглядав майже бездоганно.

— Я не можу себе стримувати, — Юджин хитнув головою. — Не так я уявляв цю розмову, зізнаюся. Я гадав, що зможу запросити вас на прогулянку верхи… знаю, як ви любите кататися верхи… та з цими заборонами клятого слідчого!... 

— Ви квапите події. Та і я… дружина вашого брата.

— Він мертвий, — голос Юджина в мить став жорсткішим. — Так, люди почнуть пліткувати. Та мені чхати на всі ці обговорення! Я хочу, щоб ви стали моєю дружиною, Беатріс. Коли мине час жалоби. Коли ви знімете цю траурну сукню. Я хочу, щоб ви були щасливі. Щасливі зі мною.

Юджин тиснув кожним словом. Його спина затуляла сонце, яке тільки почало хилитися до обрію. А я слухала і думала, як би відреагувала справжня Беатріс, почувши це зізнання у коханні. Бо зізнавався він їй, а не мені.

— Лорде Блумері…

— Ви можете мене не кохати, — він не став мене слухати. — Зараз, принаймні. Та озирніться. Ви не можете не бачити, що відбувається навкола. Корона захопила ваш дім, ваші землі, ваше життя. Королівський слідчий зараз керує тут усім… Гадаєте, корона поверне вам все це, коли буде знайдено вбивцю? Ви не дурна, Беатріс. Ви маєте розуміти, що вас ніхто не підтримає з родини Олафа. Окрім мене.