Глава 9.1

Маргері спершу навіть не зрозуміла, що я сказала. Продовжувала дивитися на мене так, наче збиралася почути якісь виправдання. А потім… відкрила рота, закрила, знову відкрила. Як викинутий на берег карась.

Я ж не відводила погляду, вловлюючи кожну мікрозміну в її міміці. 

— Як? — вона поперхнулася власним обуренням. — Як ти смієш так зі мною говорити, дурне дівчисько?! У домі… у домі мого брата!

— Вашого кузена, — виправила я, спостерігаючи за тим, як кров приливає до її щік. — І мого чоловіка. Повторіть ще раз, будь ласка, хто я? Дурне дівчисько?

Маргері смикнулася, наче я її вдарила.

— Так! Ти саме така, як твоя погань мати! Казала я брату, що шлюб з такою, як ти, закінчиться його смертю!

— Ну або ви погано доносили свої думки, або Олаф не вважав вашу думку цінною, — перебила я цю істерику. 

Слова про матір Беатріс мене зачепили. Якою б жінкою та не була, щось подібне на її адресу могла виплюнути тільки дрібна і негідна поваги людина.

— Ви ще щось хотіли обговорити? — я не дала цій родичці маркіза і звуку видихнути. — Може вам виділили незручну кімнату? Погано годують? Якщо ж вас бентежить те, що довелося затриматися у цих стінах довше за необхідне, поскаржтеся на це королівському слідчому. Якщо вашої провини у загибелі Олафа немає, незабаром зможете повернутися у своє затишне… гніздо.

— Ти… ти…

— Ну, здивуйте мене, — запропонувала я їй. — Що там за думка у вас така важка, що не може знайти їй оформлення?

Ух, як добре на душі. Не завжди можна було відповісти якійсь людині, що дратує, подібним тоном. А зараз же, на місці маркізи, я відчувала свободу у цьому питанні. 

— Ти паплюжиш честь родини! — нарешті видихнула вона крізь зціплені зуби. — Дівка, яка ніколи не мала б стати маркізою!

— Але стала, — помітила я. — І честь родини зараз не я паплюжу. Чи вам без дзеркала цього не видно?

— Ти ще пожалкуєш про цей тон, Беатріс, — пообіцяла вона, відступивши на крок. — Вони доведуть, що це ти винна в його смерті. Тоді ти згадаєш мене і мої слова. Згадаєш за мить до того, як тебе повісять. 

— Ще побачимо, — утримуючи посмішку, відгукнулася я. — Чи Олаф приховував від мене ваш дар яснобачення?

Здається, я сказала щось не те. Бо тітка Маргері здригнулася.

— Горіти тобі за твої слова, — прошипіла вона. — І тонути. І…

— Висіти? — уточнила я, згадавши її слова про повішання. — Надто багато на одну мене…

Маргері нічого на це не відповіла. Змірила мене поглядом, різко розвернулася і попрямувала до виходу. Її сукня кілька разів зачепилася за рослини. А потім я почула, як грюкнули двері.

Я видихнула повільніше, ніж хотілося. Пальці тремтіли, і тільки тоді усвідомила, наскільки сильно стискала край рукава.

Спробувала відновити подих після цієї сварки з людиною, яку, трясця, бачила другий раз за життя! Дурість якась!

— Міледі? — тихий голос Тіни пролунав позаду в мить, коли я розвернулася і знову зачепилася поглядом за надто чистий камінь на стіні.

Я обернулася. Дівчина замінила тітку на доріжці, стискала сіру спідницю обома руками перед собою.

— Перепрошую, що відволікаю, — прошепотіла вона, — та вам просили переказати, що обід відбудеться так само, як і вчора. І… лорд Норт наполягав, щоб усі були присутні.

— Так, — я мимоволі знову поглянула у бік того дивного камінця у досить звичайній кладці, — добре. Коли?..

Я не встигла закінчити питання, а дівчина вже відповіла:

— Якщо зараз повернемося, щоб змінити вашу сукню, то ви не запізнитеся.

— Навіщо мені змінювати сукню?

— Спідниця замастилася в землі, міледі, — блідніючи, промовила Тіна.

Я опустила погляд, знайшла ті кілька дрібних плямок, що збентежили дівчину. Знову повернулася поглядом до плитки, яка могла бути як черговою схованкою, так і просто каменем, за яким нічого не було.

І погодилася перевдягтися.

На це пішло значно більше часу, ніж я розраховувала. Окрім сукні Тіна взялася робити мені іншу зачіску. Чому? Навіщо? Я не знала. Як на мене, достатньо було і просто зав’язати волосся, або лишити його розпущеним.

Та поки я не наважувалася сперечатися з правилами цього світу.