Глава 8.1

Спальня. Спальня, про яку я мріяла весь цей день, зустріла мене після обіду. Я увійшла усередину, повільно випустила повітря з легень і стягнула з пальців рукавички. Спіймала себе на думці, що з рукавичками відчуваєш себе якось витонченіше. Але настільки незвично, бо звикла сприймати цей предмет гардеробу тільки як захист від вітру та холоду. 

Під шкірою гула втома. Важка, від якої ніяк не вдавалося позбутися. Не та, коли хочеться впасти й заснути, а та, коли мозок ще працює, а тіло вже протестує проти кожного руху.

Тіна тупцювала біля дверей.

Може чекала від мене якогось наказу? Може я маю попросити її щось принести, набрати ванну чи допомогти перевдягнутися? Але сил у мене зараз на те, щоб навіть рота відкрити не було. А ванна… боюся, що я просто засну у гарячій воді.

Я повернулася до дівчини. Руде волосся зібране на потилиці, руки стиснуті перед нею, очі в підлогу.

Мені раптом стало так гидко від того, що вона мене боїться. Може і допомагало їй це з моєю попередницею. А мені тільки заважає. Відчуваю себе завучем, який раптово зазирнув на випадковий урок.

— Ти, мабуть, втомилася, Тіно. Йди відпочинь. Корсет мені тільки розшнуруй, будь ласка. Далі я сама.

Дівчина здригнулася, на мить звела на мене погляд.

— Корсет? — у голосі було щире здивування. — Але зараз день…

— Так, але я втомилася і хочу відпочити, — посміхнулася я. — Та і ти не спала всю ніч. Це наказ, відпочинь.

Тіна дивилася так, ніби намагалася знайти у мене на обличчі бодай якийсь натяк на жарт. Не знайшла. Зрештою схилилася в поклоні.

— Звісно, міледі, — прошепотіла. — Давайте допоможу з сукнею. 

Кілька хвилин, і ось я вже у сорочці та халаті. Тіні ж ще раз довелося повторити, що я наказую їй піти і відпочити, щоб вона нарешті залишила мене саму.

Я дочекалася, поки двері за нею зачиняться, опустилася на край ліжка, сперлася ліктями на коліна і опустила голову. Вдихнула, видихнула. Маска маркізи ще трималася на місці, але я чула, як десь по швах вона починає скрипіти.

Якщо чесно, було страшно. Не стільки від того, що навколо мене відбувалося, скільки від того, що я маю грати чужу роль. Зараз на мене всі так дивляться, що будь-який неправильний крок чи невірно вимовлене слово, і все.

Я лягла просто в халаті і накрилася важкою ковдрою. Сон приходив хвилями і знову вислизав. Перед заплющеними очима майоріли якісь нечіткі обриси. Чиїсь руки. Чийсь голос. Якісь трави.

Кілька разів я розплющувала очі, бо була впевнена, що чула кроки в будуарі або тиху розмову за дверима. Потім розуміла, що мені це просто здалося.

Коли остаточно заснула, не пам’ятала. Наступного разу, коли мені почулися кроки, я розплющила очі і побачила, як у вікно зазирає новий світанок. Я проспала стільки, скільки ніколи б не дозволила собі спати, коли була Валерією. Але зараз… Хто мені що посміє сказати?

І я нарешті відпочила. На мить навіть захотілося це відсвяткувати. На коротку мить. А потім я згадала про те, де я і хто я тепер.

Встала, пройшла до вікна, розсунула штори і вийшла на балкон. Сперлася долонями на поруччя і підставила обличчя сонцю, яке вже визирало з-за обрію.

Знизу долинув шум.

Опустивши погляд, я помітила людей біля фонтану. Сам фонтан досі не працював, а біля нього з’явилося кілька крісел, великий зонтик, столик, на якому стояв чайничок та кілька чашок.

Навколо всього цього снували слуги.

Першим, кого я побачила зі знайомих, був перший королівський слідчий. Він крокував доріжкою до фонтану, спину тримав прямо, а підборіддя — високо. Його супроводжував чоловік у чорних шатах, один із тих, що вчора були на похороні.

Даррен зупинився біля крісел, щось тихо сказав слузі. Той запнувся, кивнув і… обережно сів в одне з крісел. Даррен опустився навпроти.

Вітер не доносив до мене слів розмови. Вони спілкувалися тихо. Було видно, що Даррен ставить запитання. А слуга відповідає, жестикулює, щось пояснює.