Глава 7.1

Неприємна новина… Неприємна… Що він мав на увазі? До чого мені варто готуватися?

Думки судомно стрибали з теми на тему, так і не знаходячи відповідей на питання, які мене турбували найбільше.

— Беатріс, — голос Юджина витягнув мене на поверхню з тієї безодні, в яку закинули слова королівського слідчого. Брат маркіза неквапливим кроком наближався до вікна, біля якого я стояла. — Все добре?

— Наскільки це можливо, — розпливчасто відгукнулася я, спостерігаючи за тим, як чоловік тримає спину і куди діває руки.

— Я хотів вам запропонувати прогулятися перед обідом, — мовив він. — Ви ж знаєте, які неприємні родичі у нас із братом… Шкода, що ваша родина не змогла бути присутньою на сьогоднішньому ритуалі. Ви ж писали брату?

Каверзне питання. Дуже каверзне. Чергове, на яке у мене немає відповіді.

— Свіже повітря дійсно не нашкодить, — я обрала найбезпечнішу відповідь і награно зітхнула.

Юджин виявився джентльменом. Не став повторювати питання, на яке не отримав відповіді. Лише жестом запропонував повернутися до виходу з маєтку.

— Тільки якщо ми цим не порушимо правила королівського слідчого щодо пересувань маєтком та його територіями, — додала я, намагаючись повністю змістити увагу Юджина. 

І це спрацювало. Брат маркіза посміхнувся. 

— Поки він не заборонив нам дихати, вважаю, ми можемо дозволити собі кілька хвилин серед дерев, — відповів він, підставляючи мені лікоть.

М’язова пам’ять знову спрацювала швидше, ніж думка. Я поклала руку так, як маркіза робила, напевно, не один десяток разів. Обережно торкнулася кінчиками пальців його ліктя і залишалася на відстані кроку від чоловіка.

І тільки потім зрозуміла, що зробила.

З одного боку, це спрощує моє життя і гру в аристократку. З іншого… що ще пам’ятає це тіло, про що я навіть не здогадуюся?

У парку, в який мене вивів Юджин, нарешті розсіявся туман. Я обережно роздивлялася дерева та квіти у клумбах. Вони були не такими дивними, як ті, які я бачила в оранжереї. Простіше. Може навіть можна було сказати «земніше». Та все одно я раз у раз підмічала відмінності з тими рослинами, які могли б жити у моєму світі. Чи моїй планеті? Гм-м-м…

— Тут легше дихати, правда ж? — Юджин посміхнувся. Підняв вільну руку і обережно, майже ніжно, накрив долонею пальці, які я досі тримала на його лікті. — Без усіх цих поглядів, співчутливих зітхань, без… королівського пса, що стежить за кожним кроком.

— Він хоче зрозуміти, як загинув ваш брат, — несподівано навіть для самої себе, відгукнулася я. Перехопила здивований погляд Юджина і знизала плечима. — Якщо хтось дійсно доклав зусиль, що він… Щоб…

Я награно видихнула, сподіваючись, що не прокололася зараз однією реплікою.

— Він хоче зрозуміти занадто багато, — пирхнув чоловік. — Ходить нашим маєтком так, наче це вже його казарма. А скільки людей корони він сюди привіз? Це ж нечувано! Це скандал! Ще трохи, і дійсно почне забороняти нам і парком прогулюватися. Ворота он вже для нас зачинили!

Юджин розпалявся з кожним словом дедалі сильніше. А я… А я не мала права казати, що для людини, яка опинилася тут з нуля, його дії виглядають цілком логічно. Може навіть надто м’яко. Чи це я детективних серіалів передивилася?

Юджин зупинився біля високого куща з темним листям і блідими квітами. 

— Я не вірю в те, що брата вбили, — чесно видихнув він. — Олаф і сам зводив себе в труну своїми експериментами з магією та еліксирами. Мені здається, що корона просто намагається зараз присвоїти собі відкриття брата. 

Я закусила губу, замислившись над цим трохи довше, аніж мала.

— А те, як цей слідчий дозволяє собі говорити з вами, Беатріс! — Юджина понесло. — Наче вас вже звинуватили у всьому і всю провину довели! Ще один його випад у ваш бік, і я муситиму відповісти гідно. Ваша репутація не має бути спаплюжена якимось слідчим!

— Моя репутація не може постраждати від його запитань, — м’яко, наскільки могла, промовила я. — Не турбуйтеся, Юджине.

Долоня на моїх пальцях стислася ще міцніше. 

— Просто знай, Беатріс, — він заговорив трохи тихіше. — Ти завжди можеш на мене покластися. Я твоя родина. Дозволь мені допомогти тобі, коли це буде необхідно. Я захищу тебе, обіцяю. 

— Буду про це пам’ятати, — промовила я і прибрала руку з його ліктя, звільняючись одразу і від його пальців. — Дякую, лорде Блумері.

У світло-сірих очах промайнув… жаль?

— Звісно, — мовив він, роблячи крок стежкою вперед. — Просто пам’ятай, що не всі грають чесно. А я не хочу, щоб тебе розтоптали між чужими інтересами.

Це прозвучало майже щиро.

Та мене ця розмова і ця прогулянка починали тільки сильніше втомлювати. А від свіжого повітря тягнуло позіхати.

— Треба не запізнитися на обід, — мовила, озирнувшись до маєтку.

Величної триповерхової будівлі у стилі бароко. Білий камінь, позолочені колони, важкий темний дах і великі вікна. Гарно.