Глава 6.3

Позачергове оновлення, бо вже 150♥ натицяли ♥
__________

Хтось позаду мене тихо кашлянув.

— Ви говорите так, наче смерть уже визнана підозрілою, лорде Норт, — чоловічий голос пролунав з-за мого плеча. — Людина прожила своє, і…

— І нехай в оточенні богів його душа відпочиває, — підтримав родича слідчий. — Перепрошую, не хотів заважати родині оплакувати втрату.

Він ледь помітно схилив голову і відступив на крок, щоб сховатися під тінню дерева.

Юджин, якого перервали на півслові, стис кулаки, м’язи на щелепі рухалися. Він кашлянув, взяв паузу, м’яко посміхнувся і закінчив свою промову. Та закінчення я не слухала, не в змозі відірвати погляду від слідчого. Який просто притулився спиною до стовбура дерева і дивився кудись вдалечінь, наче обмірковуючи наступний свій крок.

Зараз при світлі ранку я нарешті могла роздивитися його.

Даррен Норт був високим, це мені вночі не здалося. А ще… надто молодим для посади першого королівського слідчого. Років тридцять, не більше.

Я очікувала побачити бодай щось, що видавало його важку працю. Зморшки, першу сивину, чи мішки під очима. Та нічого не знаходила. Він мав молоде та доволі симпатичне обличчя, без жодної ознаки втоми. Прямий спостережливий погляд. І впевненість у позі. Навіть спираючись спиною на дерево і склавши руки на грудях, виглядав впевнено. 

Слідчий спостерігав за церемонією, як за чимось таким, що могло дати йому нові відповіді. І мені хотілося, щоб він поскоріше їх знайшов. Щоб скоріше поїхав звідси. Бо дивлячись на настільки молодого першого слідчого королівства, я не хотіла мати з ним жодних справ. Бо він буде шукати, він не втомиться, не поведеться на фальшиві сльози фальшивої вдови. І це погано.

Я опустила погляд, намагаючись бодай на мить забути про слідчого і зосередити свою увагу на похороні. Та коли зробила це, церемонія вже завершувалася. 

Чоловіки в чорних шатах підняли перед собою руки так, наче утримували між пальцями повітряні кульки. Мить, і повітря під їхніми долонями здригнулося.

Я спочатку навіть не зрозуміла, що саме бачу.

Повітря клубилося між їхніми пальцями, створювало ілюзію хуртовини.

— Душа та тіло, — мовив один із них.

— Життя та смерть, — підтримав його другий.

— Боги отримають все і сьогодні, — завершив третій.

Повітря між їхніми руками розжарилося, набираючись помаранчевого кольору. Нагадуючи маленькі сонця. А потім… вибухнуло світлом.

— Леді Блумері, — тихий голос пролунав поряд, відволікши мене від магії. Справжньої магії! 

Я повернула голову. Поруч стояв чоловік у білих шатах. Сиве довге волосся зібране на потилиці, а на лобі дві глибокі зморшки.

— Прийміть мої співчуття, — він схилив голову. — Втрата маркіза вдарила не тільки по вашій родині. Це удар для всієї магічної спільноти. Я захоплювався його винаходами та заклинаннями. І мені відомо, що ви допомогали йому у деяких аспектах.

Я тільки коротко кивнула, радіючи, що вуаль ховає обличчя.

— Якщо ви колись помислите про те, що захочете допомагати магам Життя надалі, напишіть мені.

— Так, добре, — коротко відповіла я, навіть не уявляючи, з ким щойно говорила.

Чоловік ледь схилив голову і відступив убік.

Він знає, що маркіза допомагала Олафу? Тобто вона все ж вирощувала для нього якісь рослини? Чи ця жінка мала і інші здібності? І де мені шукати відповіді на ці запитання?