Глава 6.2

Наступні події я також фіксувала уривками.

Людей у маєтку значно побільшало. Я чула іржання коней. Стукіт коліс. І майже одразу згадала весілля однокурсниці, яка замовила собі карету з двійкою коней, на якій виїзджала до нареченого.

Карети, на яких приїжджали родичі маркіза, дещо відрізнялися від тієї, яку я бачила тоді на святі. Та не це найбільше запам’яталося.

Найбільше запам’ятала процесія, яка збиралася у парку. На чолі стояли люди, які тримали штандарти роду. На яких було зображено чи то дракона, якого огортало сонце. Чи то коня у кущах з шипами. І вирішила зараз не забивати цим голову.

За ними стояли люди в білих із золотим оздобленням шатах, які з першого погляду нагадували мені священників. За ними інші, вже у чорному. І тільки після цього вартові маєтку, яких я бачила тільки здалеку. Вони тримали на плечах труну, вкриту таким самим штандартом, як і ті, що тримали люди попереду. І тільки за ними зграйка людей у чорному. Чорному і золотому. Чорному і срібному. Чорному і червоному. Люди, які прийшли попрощатися з маркізом, виглядали настільки вишукано і розкішно, наче приїхали на бал, а не на похорони. І, напевно, саме це зачепило мене найбільше.

Наступним уривком, який відбився у моїй пам’яті, стала почута розмова. Всі вже пройшли достатньо шляху до кам’яного величного склепу, який було розташовано позаду маєтку. Навколо нього проростали велетенські дерева з густими зеленими кронами. Труну вже занесли всередину, за вартою маєтку увійшли і люди королівського слідчого. І сам слідчий. А моїх вух торкнулося кілька тихих обурених жіночих голосів.

— До чого цей поспіх? — шипіла одна з жінок. — Могли і відкласти церемонію на кілька тижнів. Всі б підготувалися. Уявляєте, мені довелося вдягти сукню, яку я вже носила!

— Вона вам дуже личить, — відповідав їй інший голос. — Запевняю вас, леді Фонь, ніхто цього навіть не помітить.

— Головне, щоб ця гадюка не помітила. І чхати, що чоловік помер, вона знайде можливість мене вжалити!

Ого, це вона про маркізу? Ні, я вже зрозуміла, що характер у Беатріс був не солодкий. Але не настільки же… Чи настільки?

— Це все через це слідство, — знову той перший голос. — Короні чхати на правила. Їм би тільки забрати всі напрацювання мого милого кузена. Він все життя присвятив їм, а вони навіть не дають йому спокійно піти!

— Запевняю вас, маркіза цьому тільки сприяє. Ви тільки погляньте, жодної сльозинки…

Репліка обірвалася, коли я трохи повернула голову. Спрацювала звичка дивитися на клас, який перешіптується.

Юджин підійшов до мене за мить, зупинився поруч. Вдягнений у темний жилет поверх темно-сірої шовкової сорочки, з ідеально зачісаним волоссям і сумом в сірих очах.

— Як ви тримаєтеся, дорога невістко? — промовив він, ледь зачепивши своїм плечем моє. І не чекаючи відповіді, додав. — Не хвилюйтеся, це все скоро закінчиться.

«Це»? Що саме? Похорон? Слідство? Чи моє існування в цьому домі? Бо я поки не розуміла, які права лишалися у маркізи у разі смерті її чоловіка.

Юджин мене більше не турбував. Ритуал почався. Зі склепу з’явилися чоловіки у білих та чорних шатах. За ними вартові маєтку у світло-зеленій формі. А от помічників королівського слідчого, як і його самого, поки не було.

Один із тих, що був у білому, розгорнув якусь велику книгу. Провів по ній пальцем і почав читати.

Моя свідомість не сприймала слів. Від втоми трохи хитало. А від ранкового туману, який не квапився розчинятися під першими променями сонця, свербіло у носі. 

До всього, що відбувалося, мене повернула раптова тиша. Той, кого я подумки охрестила священником, закрив книгу, відступив. Юджин ворухнувся поряд зі мною і поквапився зайняти місце перед натовпом родичів.

— Мій брат був би радий побачити усіх вас тут, — почав він голосом, який чудово підходив би для урочистих промов. — Та за нього зараз радіти можу я. Мій брат… він був більше, ніж просто власник цих земель. Він був серцем нашої родини, опорою півночі, надійним плечем для корони…

Слова лилися плавно. Він говорив про життя людини, якої я не знала. Підсвічував його переваги та сильні сторони. Говорив з повагою та обережністю. 

— Його справа була важливою. Маг Життя, який витратив своє життя для служіння іншим, таким він був, — підбив підсумок Юджин. — Його справа буде жити. Його відкриття рятуватимуть життя. І я, як його брат, як людина, що розділяла багато турбот, відчуваю обов’язок продовжити його справу, підтримувати його рішення і оберігати його спадок… 

— Все це та інші питання будуть вирішені Радою Лордів, — голос першого королівського слідчого пролунав збоку, ламаючи атмосферу. Чоловік вийшов зі склепу, пройшов доріжкою до процесії й зупинився збоку від Юджина. — Прошу продовжуйте, та не давайте обіцянок, які не можете стримати.