Глава 6.1

Відпочити я так і не змогла.

Сиділа над записами маркізи, поки за вікном небо з темно-синього не змінило колір на сірий. Очі пекли, плечі нили, але пальці вперто тримали щоденник відкритим. Листи лежали збоку розв’язаною купкою, деякі з них я вже встигла прочитати по кілька разів. Наче від повторів там мало з’явитися щось нове.

Не з’явилося.

Беатріс у цих листах була більш чемною і стриманою, ніж у власному щоденнику. Вона писала брату, намагаючись надавити на совість. Писала тіткам, які жили десь далеко і намагалася налагодити з ними спілкування. Та, як вже стало зрозуміло, на жоден з цих листів відповідей вона не отримала.

Батьків у маркізи не було. Що саме з ними сталося, я так і не зрозуміла. І єдиною близькою ріднею був брат. Старший.

Як і в мене.

Але і відмінності були. Я любила свого брата, він захищав мене. А у цих двох… Просто в голові не вкладалося те, як вони ставилися один до одного. Не могла зрозуміти їхні стосунки. І просто… просто приймала зараз історію маркізи, як належне. 

Приймала і… намагалася відгородитися від емоцій, які не були моїми. А вони поверталися. Вперто. Раз у раз, коли я проглядала черговий запис чи черговий лист. 

Я закрила щоденник лише тоді, коли літери остаточно попливли перед очима, а голова розболілася. Повернула його в скриньку разом із листами, вже майже не дивуючись тому, як корінці знову обвили нотатник захисним кільцем.

Запхала скриньку у тумбу біля ліжка і впала на подушки. Піднесла руки над собою і втупилася поглядом у руки, які тепер були моїми… 

Яка ж дурість!

Чужі руки! Чужа доля! Чуже… все!

Трясця!

Я тихо зашипіла крізь зуби, випускаючи повітря з легень.

І що мені робити? Куди взагалі поділася справжня маркіза? Теж померла? Може і її вбив той, хто вбив маркіза?

Ні! Не те!

Я накрила обличчя долонями.

Треба працювати з тим, що «дано».

Я тепер знаю трохи більше про минуле Беатріс. Я можу відвести від себе підозри. А коли вся ця історія вщухне, я зможу почати будувати своє нове життя. За цей час і знайду відповіді на всі запитання. Знайду всі «ікси». Може навіть з магією розберуся. Дар все ще тут. Я в цьому була впевнена. Хоч і не була впевнена у тому, як саме він працює.

Навряд чи маркіза хотіла заміж за принца тільки через те, що від дотику до ромашки могла вгадати, що її треба заварити як чай для заспокоєння нервів.

Не завадила б мені зараз ромашка…

У двері тихо постукали в мить, коли я майже поринула у сон. Втома тягнула за собою так наполегливо, так вперто.

— Міледі, — двері прочинилися, голос Тіни вихопив мене з солодкого марення. 

— Що там ще? — хрипко видихнула я у відповідь, не в змозі розплющити очі.

Почула, як за служницею зачинилися двері.

— Час збиратися, — прошепотіла вона. — На світанку ви вже маєте бути готові. 

Я важко зітхнула, але підвелася.

Коли протягом багатьох років встаєш о шостій ранку, щоб встигнути на маршрутку, тіло пам’ятає, як це робиться. Навіть якщо воно тепер чуже. Я встала плавно, не виказуючи, що ноги важкі, а в голові дзвенить.

До того ж… Беатріс була молодша за мене років на п’ять, а може, навіть сім. Одну ніч без сну пережити можна. Якщо у свої майже тридцять я могла подібне практикувати раз, а то і два рази на місяць, то тут має бути легше.

Сукню Тіна підготувала напрочуд швидко. Так само швидко шнурувала на мені міцний корсет, який вибивав з легень останнє повітря. Додаткових спідниць цього разу було дві. Сукня була чорною з вузькими рукавами та високим коміром. Тканину прикрашала ледь помітна вишивка сріблястою ниткою. І більше нічого.

Я кілька разів ловила у дзеркалі відображення Тіни, яка метушилася навколо мене. І не могла не помітити густі тіні під її очима.

— Ти спала? — спитала я, перехопивши дівчину за руку.

Вона здригнулася, скинула на мене налякані сіро-блакитні очі. А потім хитнула головою.

— Ні, міледі, не змогла заснути. 

Я підтисла губи:

— Треба буде сьогодні нам з тобою лягти раніше. Щоб виспатися.

Тіна кліпнула, наче не до кінця зрозуміла почуте. І за мить вже повернулася до своєї ролі:

— Давайте я займуся вашим волоссям та макіяжем, ваша милість.

Я тільки кивнула. Дозволила дівчині стягнути волосся у тугий вузол, накинути на обличчя тонку чорну вуаль. І припудрити обличчя.

Вона ще щось робила, діставала якісь прикраси. Та моя втома не фіксувала зміни у зовнішності. Лише коли Тіна повідомила, що все готово і спитала, чи наказати подати мені чаю або сніданок. Я відмовилася і встала.