Глава 5.2

Я провела нігтем по кореню, намагаючись знайти прихований замковий отвір. Та відчула під пальцями лише міцну деревину.

Потягнула. І навіть на міліметр зсунути не змогла.

— І як ти відчиняєшся? — пробурмотіла я, впевнена у тому, що тут має бути щось важливе. 

Перехопила блокнот, перевернула і помітила якусь мітку на корінці. Піднесла до вогню свічки і насупилася.

Збоку на корінці була витіснена квітка. Троянда. Дуже маленька. Непомітна. Така, якої там бути просто не повинно було. Адже вся палітурка виглядала гладкою і не мала жодного візерунка чи тиснення. 

Я провела по ній подушечкою пальця, щоб упевнитися у тому, що це не гра світла з тінню, і не жарт моєї втомленої свідомості. 

Коріння під пальцями ледь поворухнулося. Потім почало розходитися, ніби його розв’язували невидимі руки. І… розкрилося остаточно.

Я з недовірою дивилася на блокнот, який просто не мав зараз відкрити мені всі свої секрети. Але… чомусь зробив це.

Кинувши погляд у бік вікна, за яким досі було темно, я відкрила блокнот, сподіваючись отримати хоча б якісь відомості про маркізу. І вже за три рядки, які були написані незнайомими мені символами, які чомусь легко відкривали сенс написаного при перегляді, зрозуміла, що отримала справжній скарб.

Особистий щоденник маркізи Блумері.

Перші сторінки були майже порожніми. Короткі речення, стерті чи розмазані дати, рука тієї, хто це писав, тремтіла. Далі… далі стало краще. Я гортала сторінку за сторінкою, розкриваючи все нові і нові події в житті Беатріс. І з жахом поринала в її емоції. 

«Я стану його дружиною! Цього старого невихованого маркіза! Повірити не можу, що мій брат продав мене! Продав як якусь кобилу на ринку! Я дочка Поля та Тіани де Рохаль! Я гідна стати дружиною принца! Короля! Я успадкувала дар, за який платять палацами та цілими королівствами! А він віддає мене якомусь магу Життя! 

Якби були живі батьки, вони б йому голову відрубали за таке рішення! Вони б відмовилися від нього! Навіть сином би між собою називати не стали!» 

Я на мить відірвалася. Серце затарахкотіло з такою силою, що вдихнути не було можливості. Руки тремтіли, спазми стискали горлянку.

Я… я відчувала лють, образу і ненависть. Але вони… вони не були моїми. Вони належали Беатріс.

Я ще могла зрозуміти, поставу чи вибір виделки… це було м’язовою пам’яттю. Але це! Я відчувала те, що відчувала ця дівчина, коли писала рядки у своєму щоденнику! Невже таке можливо?..

Хоча про що я взагалі кажу?! Я в тілі іншої людини намагаюся зрозуміти, якою вона була, щоб не втрапити у велику халепу! І не таке буває.

Видихнувши, я повернулася до щоденника, проглядаючи один запис за іншим. І намагалася зрозуміти Беатріс у тих ситуаціях, в яких вона бралася за перо.

«Олаф сказав сьогодні, що я маю стати його інструментом. Я маю вивести рослину, яка допоможе йому подовжити своє життя. Йолоп! Навіть якщо мені й вдасться, він її не отримає! Моє життя мало скластися інакше!  Я не стану використовувати свій дар задля цього!» 

Я стиснула щелепу.

Дар? Тоді, коли я почула рецепт, торкнувшись рослини в оранжереї, це був він? Той дар? Дивний якийсь. 

«Вже рік, як я заміжня жінка. Вже рік, як я маркіза Блумері. Починають ходити чутки, що я так і не народжу дитину маркізу. І це добре. Хай говорять, хай готують до цього Олафа. Скільки б він не ходив у мою спальню, дитини він не отримає. Завдяки дару я можу впливати на те, на що не здатні повпливати інші жінки. Дякую, татку, що хоч це у мене від тебе лишилося».

Я тільки головою похитала. Емоції Беатріс знову і знову починали захоплювати мене після кожного прочитаного рядка. Та я гасила їх у собі і продовжувала знайомитися з життям цієї жінки.

«Юджин приїжджає занадто часто останнім часом. Я бачу, як він на мене дивиться. Знаю, що він теж просив моєї руки у брата. Не знаю, чи склалося б моє життя інакше, якби я пішла за молодшого Блумері. Можливо.

Я відганяю від себе думки, які не гідні леді. Я не можу думати про таке. Я не повинна навіть допускати думки, що можу бути з іншим. Що можу звільнитися від Олафа. Вони солодкі, але отруйні, як шипи льорника. 

Я хороша людина. Я прийняла свою долю. І може навіть спадкоємець допоможе мені зберегти те, що я зараз маю?» 

Мене пересмикнуло від емоцій, які я відчула. 

Огида. Злість. Спустошеність. І… надія?

«Сьогодні я дізналася, що він перехоплював мої листи брату та тіткам. У голові не вкладається! Весь цей час вони не отримували від мене жодної звістки! А Олаф навіть не знищував листи! Ховав! Зберігав!

Я знайшла їх завдяки Тіні. Мої уроки зробили з нею добру справу. А Олаф… клятий мерзотник! Вирішив відрізати мене від сім’ї?!» 

Я читала це й у відгуках емоцій намагалася зрозуміти справжні почуття Беатріс. Вона злилася на чоловіка, але… я відчувала і краплину поваги. І краплину зацікавленості.

Не могла ж маркіза вбити власного чоловіка? Не могла ж, правда?