Глава 4.2

Першу людину, яка здалася мені чужою, я побачила у приміщенні з портретом маркіза. Він стояв біля сходів.

Прискіпливий погляд, темний плащ і… меч, який стирчить з-під нього! Справжній, трясця, меч! Я середньовічну зброю бачила тільки в фільмах та комп’ютерних іграх. І ніяк не очікувала за своє життя побачити людину, дійсно озброєну чимось подібним.

Затримавшись поглядом на незнайомцеві, я поквапилася за Тіною, яка вже віддалилася від мене на п’ять зайвих кроків. Ми пройшли ще повз двійку озброєних незнайомців перед тим, як наблизитися до сходів, що вели до першого поверху. На повороті перед нами з’явився дворецький. Він ішов назустріч. Жодним рухом не видавав, що щось не так. Тільки зморшки біля губ стали глибші. 

— Міледі, — він зупинився, погляд пом’якшав, знайшовши мене. — Мені наказали перевірити, чи з вами все добре. Всі чекають.

Я кивнула, поки дворецький займав місце Тіни. Служниця відступила, зайняла місце позаду мене з правого боку. До дверей, які мали привести до головної зали, йшли вже втрьох.

В коридорі я побачила ще трійку озброєних людей. Маєток, який кілька годин тому був декорацією до чужого життя, раптом здався затісним.

Перед дверима до головної зали стояло ще двоє озброєних чоловіків. Вони розійшлися, коли побачили дворецького. Один із них коротко постукав у двері, не повертаючись.

Зсередини почулися кроки, і двері поволі розчинилися.

Головна зала була напівтемною.

Свічки запалили тільки у половині канделябрів на стінах, від чого половина простору губилася у темряві. А от в каміні, біля якого стояло кілька крісел, горів рівний вогонь. Світла від нього було достатньо, щоб побачити усіх, хто тут зібрався. 

Першим я побачила Юджина.

Він сидів у кріслі збоку від невисокого круглого столу. Поза тільки здавалася розслабленою. 

Рука лежить на підлокітнику. Пальці стискають дерево з такою силою, що кісточки побіліли. Щелепи стиснуті. А погляд насторожений та спостережливий. 

Поруч стояла двійка людей у сірій формі. Слуги. Чоловік і жінка. Обидва вже у віці. Сісти у вільні крісла, їм, здається, не запропонували. 

Дворецький підійшов до них, закрив їх спиною і повернувся обличчям до людини, через яку всі тут зібралися.

Чоловік стояв спиною до каміна, спираючись долонями на стільницю, на якій були розкладені папери. Він звів погляд, коли я увійшла. На тлі вогню зовнішність важко було роздивитися. Єдине, що я могла сказати, що він досить високий. І має темне волосся, зібране на потилиці у короткий хвіст.

— Леді Блумері, — незнайомець кивнув, голос глибокий, грудний. — Добре, що ви доєдналися до нас. Прошу, сядьте. 

Він вказав на крісло біля столу, зліва від Юджина.

У мене не лишалося вибору, як прийняти цю пропозицію. 

Незнайомець біля столу дочекався, поки я займу місце. Лише тоді відштовхнувся долонями від стільниці й випростався. Полум’я позаду робило його риси жорсткішими. Тіні глибшими, а очі темнішими.

Я досі не могла як слід роздивитися цього нічного гостя. Та може це і було частиною його плану.

— Для тих, хто ще досі не зрозумів, хто я такий, назвуся, — чоловік склав руки за спиною. — Лорд Даррен Норт, перший королівський слідчий. Я тут за наказом корони, щоб розслідувати смерть маркіза Олафа Блумері.

Слова прозвучали сухо. Як доповідь.

Юджин ворухнувся в кріслі. Я побачила, як стиснулася його рука на підлокітнику. 

— Що ви маєте на увазі, лорде Норт, — гмикнув він. — Мого брата не було вбито. Що саме ви збираєтеся розслідувати у його смерті?

— Ви в цьому впевнені? — погляд слідчого ковзнув до Юджина. — Маги, які оглядали тіло маркіза, так і не змогли назвати причину смерті. Чому ви вирішили, що це було не вбивство?

_________
Котики, щиро дякую за підтримку. Ваші вподобайки та коментарі надихають.