Глава 4.1

— Міледі! — Тіна майже влетіла у спальню. Я стояла у темряві, розчісуючи волосся і готуючись до поганих новин та безсонної ночі.

Не помилилася.

Служниця застигла на місці, примружившись. Не одразу знайшла мене поглядом, а потім зойкнула і схилилася в поклоні.

— Що трапилося? — сухо спитала я. — Хто щойно приїхав?

Дівчина здригнулася, але відповіла. Відповіла після того, як швидко ковтнула повітря.

— Королівський слідчий, міледі. Він вимагає зібрати всіх у головній залі негайно. Вас наказали розбудити.

Повітря в грудях раптом стало густим.

— Хто цей королівський слідчий?

Логічно, що це людина, яка щось розслідує за запитом корони. Та зараз я хотіла у цьому упевнитися. Бо може моя логіка не працює у цьому світі так, як мала б.

— Лорд Даррен Норт, міледі, — по-своєму зрозуміла моє питання дівчина. — Перший королівський слідчий. І він… не виглядає терплячим, леді Беатріс.

— Тоді не варто змушувати його чекати, — я підхопила темний халат, накинула поверх сорочки і знайшла поглядом туфлі на невисокому підборі, в яких сьогодні вже ходила.

— Міледі, сукня…

— Сукня? — я здивовано поглянула на дівчину. — Королівський слідчий чекає. Чи є для нього різниця, у чому його зустрічають посеред ночі?

Що б не привело цієї ночі до маєтку королівського слідчого, я не стану його затримувати. Хоче побачити маркізу? Добре. А я хочу знати, з чому він тут. Навряд чи вирішив встигнути на похорон маркіза. Тут щось інше. І краще, якщо я зрозумію, що саме, якомога швидше.

Тіна сіпнулася, та з місця не зрушила.

— Міледі… хоча б проста сукня, — прошепотіла вона, стаючи блідніше з кожною миттю. — Там… усі. Дворецький, лорд Юджин, люди корони. Якщо ви вийдете у сорочці… потім говоритимуть…

Вона ковтнула. Її руде волосся вибилося з коси й липло до скронь, шрам на щоці здався ще яскравішим, ніж зазвичай.

Трясця! Вона мала рацію. Я не мала давати їм зайвих тем для пліток. І не мала виглядати так, ніби мене застали зненацька.

— Швидко, — я скинула халат. — Щось просте. Домашнє.

Тіна кивнула і метнулася до шафи, на ходу запалюючи свічку. Витягла просту чорну сукню. Жодних мережив чи вишивки. Проста щільна тканина, вузька спідниця та довгі рукави. Саме такою я уявляла сукню для трауру, а не те, у що вона вдягла мене зранку.

Я підняла руки, вона накинула сукню поверх сорочки. Тканина ковзнула вниз. 

Пальці Тіни трохи тремтіли, коли вона застібала ґудзики на спині. А потім її руки потяглися до волосся.

— От це вже зайве, — я відхилилася. — Ця людина приїхала вночі. І не хоче чекати. Веди вже. 

Я перехопила волосся, скрутила у вузол і притисла до плеча. 

А Тіна підхопила свічку і поквапилася до дверей. Кімнати маркізи, коридор, сходи. Я йшла за дівчиною, намагаючись утримувати баланс між швидкістю кроку та його виваженістю. Щось підказувало, що колишня маркіза навряд би бігла на зустріч до нічного гостя.