Глава 3.4

***

День промайнув настільки швидко, що я і не помітила навіть. Виходячи з північної вітальні, я побачила, як сонце скочується до гір і потроху ховається за ними. Тіна, яка точно чула більшу частину розмови з братом маркіза, поводилася так, наче нічого не сталося. 

Навіть у спальні, де нас вже ніхто не міг почути, поки діставала мене зі спідниць та корсету, вона не вимовила жодного слова. Тільки під кінець спитала, чи бажаю я, щоб мені подали вечерю.

Я відмовилася. Від нервів та цієї дивної розмови-гри з Юджином голод заховався десь глибоко і не квапився піднімати голову.

Тіна дала мені ту саму сорочку з вишивкою, в якій я була зранку. Погасила свічки, які давали світло, і пішла, тихо зачинивши за собою двері. За мить я почула, як за нею зачинаються і двері будуару.

Я лишилася у чужій темній спальні у чужому ліжку з безліччю питань та страшною втомою. Та сон… зник, варто було дверям за служницею клацнути.

Я повільно сіла на шовкових простирадлах, повернулася до вікна і тільки з цього кута побачила, що спальня взагалі-то має вихід на тонкий балкон. Вузькі двері ховалися за шторою.

— Треба свіжого повітря, — мовила я сама до себе і спустила ноги з ліжка. Ступні торкнулися м’якого килима, довга нічна сорочка ковзнула вниз, ховаючи коліна.

Я штовхнула двері на балкон і здригнулася від прохолодного нічного повітря, яке вдарило в обличчя. Замружилася і вдихнула на повні груди. Мить простого щастя у цьому шаленстві, яке відбувалося навколо мене. 

Прохолодний камінь опинився під босими ногами, я вчепилася пальцями в тонке поруччя, вийшовши на балкон. І знайшла очима скелі, які на тлі нічного неба виглядали, як велетенські хмари, що росли просто з обрію.

Перевела погляд на нічний парк. Великий парк, який огортав маєток м’яким колом. Зорі висіли низько, і їхнього світла вистачало на те, щоб побачити більше. 

Побачити двір, кам’яну стіну за деревами, клумби вздовж доріжок, ворота вдалині. І… чоловіка внизу. Майже під моїми вікнами знаходився фонтан. Він не працював, та вода у чаші була. А біля цієї чаші стояв чоловік.

Руки в кишенях. Обличчя підняте до неба. Світле волосся виблискувало сріблом під світлом зірок.

Юджин?

Він наче відчув мій погляд. Повільно опустив голову. Повернувся. Погляд безпомилково ковзнув до балкона, на якому я стояла.

Він посміхнувся. А потім повільно схилив голову.

Я вже збиралася відвести погляд, коли у повітрі надворі з’явився інший звук. Дзвін. Важкий, глухий. А за ним шум і поява людей десь у дворі.

Юджин озирнувся в потрібний бік. У бік воріт. За мить і я туди дивилася, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

Ворота почали розчинятися. У світлі кількох яскравих плям вогню і зірок я побачила вершника, який заїжджає всередину. За ним ще двоє. А потім ще.

Хто б це не був, навряд чи якісь стурбовані родичі маркіза. 

Наскільки б цей світ не відрізнявся від мого, вночі ніхто не приїздить з гарними новинами.