Глава 3.3

— Ви стали ще стрункішою, — мовив він м’яко. — Хоча, зізнаюся, я гадав, що за два роки цими коридорами уже бігатимуть маленькі пустуни.

Він посміхнувся. Ніби це був невинний жарт.

— Шкода, що мій брат виявився настільки… повільним, — продовжив він, не чекаючи моєї реакції. — Та може це і на краще… Не уявляю, як вам було б важко самій з дітьми мого брата.

Я обережно повернула чашку, звільнила руки.

— Тепер це вже не має значення, — промовила, спостерігаючи за реакцією чоловіка.

— Саме так, — він покивав. — Має значення тільки те, що ви залишилися. І що весь цей дім… усі ці землі тепер тиснуть на вас.

Він обвів рукою простір, наче міг вказати на все те, що дійсно могло на мене тиснути.

— Це важкий тягар, — додав Юджин, і голос став глибшим. — Особливо для молодої жінки.

— Дякую за вашу турботу, — обережно промовила я, відчуваючи якусь пастку в його словах, але досі не розуміла, що саме мене нервує.

Він ніби цього й чекав. В куточках очей з’явилися ледь помітні зморшки від задоволеної усмішки.

— А як я можу не турбуватися, — похитав він головою. — Але… все ж. Олаф був… своєрідним. Навіть зі мною не ділився всім. Його кабінет… його рахунки… фінанси маєтку завжди були його таємницею.

Він перевів погляд на полицю в кутку, де за склом стояли книги й якісь папки. 

— Ви ж розумієте, — продовжив він, — що без чоловічої руки розібратися з усім цим буде непросто.

Чашка в його руці ледь хитнулася. Він зробив ковток і поставив її так, що блюдце ледве чутно дзенькнуло.

— Якщо вам знадобиться допомога в розборі справ, — мовив Юджин, дивлячись прямо в мене, — я завжди готовий вам допомогти, люба невістко. Ви завжди можете на мене покластися.

Ось і пастка.

Як у цьому світі ставляться до жінок? Якщо в маркіза не було прямого спадкоємця… чи буде його дружина наслідувати все майно? Чи воно має перейти… його брату?

Трясця! Не хотіла б я лізти в такі справи!

Та якщо я тепер на місці маркізи, то тут вже питання особисте.

Я провела пальцем по чашці. Погляд не відвела.

— Я ціную вашу турботу, — повільно промовила я, обережно підбираючи кожне слово. — Але поки що… мені потрібно звикнути до того, що сталося. Мій чоловік… це такий удар, лорде Юджин. Він не виглядав хворим. Я не чула скарг від нього…

Я казала це і згадувала слова про якихось магів, які не зрозуміли причину смерті маркіза. А значить він не був хворим. І на це можна тиснути.

Юджин нахилив голову, наче вклонявся мені.

— Звісно, — сказав м’яко. — Я не наполягаю. Лише хочу, щоб ви знали, що я не дам вам загрузнути в паперах, боргах, вимогах кредиторів. Якщо вони, звісно, є… Це все… не жіноча справа.

Останні слова прозвучали майже ніжно.

Він підвівся. Підійшов до невеликого столика збоку, де стояла вузька чорна коробка. Відкрив кришку й дістав квітку.

Чорну троянду. Пелюстки густі, матові, наче з тканини. Стебло коротке, оброблене, жодного шипа. Квітка виглядала живою й одночасно давно мертвою.

Він повернувся і підійшов ближче, ніж до цього дозволяв собі.

— Я приніс це вам, — сказав. — Невеликий знак жалоби. І поваги.

Чоловік простягнув троянду.

Я торкнулася квітки, яка здалася мені холодною на дотик. Не такою холодною, як буває щось, що лежало в холодильнику, ні. Скоріше, такою холодною, наче вона і не була ніколи під променями сонця.

— Гарна, — мовила я, не знаючи, як реагувати на такий жест.

— Вона нагадала мені вас, — Юджин нахилив голову і м’яко посміхнувся.

Я повільно поклала троянду на стіл між нами. І спробувала не акцентувати на цьому подарунку увагу. Може у цьому світі так заведено, хто його знає.

Розмова потекла далі. Юджин змінив тему, заговорив про якісь дрібниці. Про те, як важко було отримати дозвіл приїхати раніше за інших родичів. Про те, як у місті вже говорять про смерть маркіза. Про те, що ходять чутки, наче він міг стати жертвою когось, кому не подобалася його робота на корону.

А ще він дуже щедро сипав компліментами. Мені. Моєму «спокою». Моєму «розуму». Моєму «твердому погляду». І кидав такі погляди, що не зрозуміти було важко. Не знаю, чи бачила це Беатріс, але цей Юджин точно щось відчував до маркізи.

І нехай мені їхня історія невідома, ці погляди просто неможливо не помітити.

Я ж спробувала відгородитися. Відповідала коротко. Кивками. Односкладовими фразами. Стежила за тим, щоб жоден м’яз на обличчі не зрадив того, що в моїй голові немає спогадів про їхнє минуле.

Юджин або дійсно не помічав у маркізі змін, або дуже добре удавав це.

Коли я нарешті підвелася, він підвівся теж. Перехопив мою руку ще раз і знову підніс її до губ.

— Якщо ця ніч буде для вас надто важкою, — промовив чоловік, торкаючись губами тильної сторони долоні і дивлячись мені в очі, — надішліть за мною. Я тут. Я з вами, Беатріс.