Глава 3.2

— Дякую, — я не відсмикнула руку, не поворухнулася, вирішила зберігати таку ж саму відстороненість, що й зі слугами. Може, це мені хоч якось допоможе протриматися.

Юджин випростався. Погляд ковзнув по моєму обличчю, по чорній стрічці на шиї, по корсету.

— Ви… тримаєтеся, — промовив він, і в кутиках губ з’явилося щось схоже на задоволення. — Я боявся побачити вас зломленою.

— Це удар для усіх нас, — сухо відказала я, сподіваючись, що і справжня Беатріс зреагувала б так само.

Його усмішка стала ширшою. Наче він отримав відповідь, на яку розраховував.

— Безперечно, люба, — кивнув. — Це дуже неочікувано і боляче. Але всі ми тримаємося.

Юджин відступив убік, відкриваючи якраз стільки простору, щоб я могла пройти до каміна. Рука зробила м’який жест у бік крісла.

— Прошу, приєднайтеся до чаювання, люба невістко. Тут так несамовито тихо. У цих стінах.

Здається, за цими словами ховався якийсь інший сенс. Та я його не вловила. Кинула погляд у бік місця, яке мені обрали. І не знайшла причини відмовитися.

Я сіла, не торкаючись спиною спинки. Юджин опустився в крісло навпроти. Всівся зручно, наче був удома. Чи він і був? 

А потім скинув руку, привертаючи увагу Тіни, що залишилася біля дверей.

— Сонечко, попроси подати нам ще чаю. І, будь ласка, найкращого. А не ті помиї, які ви мені тут принесли.

— Не сподобався наш чай? — спитала я, вигнувши брову.

І перехопила дуже пильний погляд Юджина. Його губи вигнулися у натяку на усмішку.

— Не ображайтеся, Беатріс. Складно услідкувати за всім в цьому великому домі. Навіть не уявляю, як вам важко.

Я примружилася, не розуміючи, до чого він хилить. Тішило тільки те, що я, здається, зрозуміла, хто він. Якщо маркіза йому невістка… ще й ці сірі очі, які я вже бачила сьогодні на портреті. То він брат маркіза. Молодший. Значно молодший.

Цьому Юджину може трохи за тридцять. Цікаво, він єдиний брат маркіза? Чи варто чекати ще на якихось родичів?

Та на що не довелося чекати, так це на чай. З миті, коли Юджин звернувся до Тіни, і до миті, коли у двері увійшла служниця, якої я до цього не бачила, не пройшло і хвилини. Наче слуги знали, що гість залишиться невдоволеним.

Дівчина швидко розставила на столі нові чашки, поставила інший чайник, забрала на тацю все зайве. І спробувала наповнити чашки напоєм, коли Юджин її випередив.

— Дозволите, я пригощу вас чаєм, — мовив він до мене, майже вихоплюючи з рук служниці чайник.

Не чекаючи відповіді, він наповнив мою чашку напоєм, після чого не забув і про себе. Поклав одну грудочку цукру в мою чашку, дві в свою. Перемішав.

Він знає, як вона п’є чай? Чи це просто вистава?

Якщо знає… погано, трясця! В мене он брат ніяк не міг запам’ятати, що я не додаю цукру в чай, а додаю молоко. А тут… Так, ні, спокійно, Леро, може не все так погано, як малює уява.

Намагаючись не видати себе тремтінням рук, взяла чашку. Обережний ковток. Чай був міцний, з легким гіркуватим присмаком. Не трав’яний. Не заспокійливий. І навіть цукор його не рятував.

Та про чай я забула вже за мить, коли Юджин знову заговорив до мене.