Глава 3.1

Перед входом у північну вітальню я на мить зупинилася, перехопивши поглядом відображення у вікні.

Тонка струнка постать високої жінки. Чорна сукня з пишною спідницею, талія затиснута корсетом, довгі вузькі рукави робили руки ще довшими. На шиї темна стрічка без прикрас. Волосся зібране і підняте, а біля обличчя дві прядки, що ще сильніше відтіняли бліду шкіру.

Я не вона. Не маркіза, на яку зараз чекає якийсь Юджин. Але… я маю нею стати. Зараз я маю зіграти роль настільки бездоганно, щоб ця людина нічого не запідозрила.

Чи маю я плакати за чоловіком маркізи? Чи кохала вона його, насправді?

Якщо ні, на людях навряд би це показувала. А значить…

Я штовхнула двері, випередивши Тіну. І зробила крок усередину.

Північна вітальня виявилася темнішою, ніж я очікувала. Вогонь у каміні навпроти входу горів рівно, але світла від нього вистачало лише на те, щоб підкреслити тінь. Темні панелі на стінах, важкі штори, які закривали сонячному світлу доступ усередину.

Повітря тут було тепліше. І на тлі цього яскравіше відчувалися запахи трав’яного чаю і чоловічого парфуму. Кориця та кардамон. Та легкий аромат теплої смоли. 

Власник цього парфуму стояв спиною до входу. Біля каміна. Чашечка з чаєм, якої, здавалося, не торкнулися, лишилася на столі позаду.

Високий. Світле волосся, зібране й пригладжене. Темний одяг, схожий на сюртук чи видовжений піджак, вузькі штани та високі чоботи. Це все, що я встигла помітити, коли гість повільно розвернувся.

Помітивши мене, він підтиснув губи. Та погляд сірих очей не змінився. Як вчепився він в мене поглядом, так і не відпускав. Зробив крок назустріч. Потім ще один і ще.

Його очі спіймали якийсь відблиск, і на мить здалося, що це не сірий колір. А колір металу. Холодного гострого металу.

Він зупинився достатньо близько. Достатньо, щоб я відчула його парфум ще чіткіше. Достатньо, щоб будь-який сторонній назвав цю відстань надто особистою.

А потім простяг руку і перехопив пальцями мою, стиснув, а потім нахилився і разом із тим підняв мою долоню. Щоб ще за мить торкнутися шкіри губами.

— Дорога невістко, — прошепотів він мені у шкіру. — Моє серце з вами. Олаф був… скелею.

Я відчула, як по шкірі прокотилася хвиля, але не від його голосу. Від того, як легко він скоротив відстань. Наче ми бачилися щодня. Наче я справді була його родиною.

І це… це було погано. Це було дуже погано!