Глава 2.4

Відповідей на ці запитання в мене не було. Лишивши Тіну біля виходу, я пішла далі сама. Роздивляючись рослини, які були мені знайомі або здавалися такими. І рослини, які я бачила вперше в житті.

А для мене, як для вчительки біології, це було схоже на виклик.

Ось кущ із дрібним листям, схожий на розмарин, тільки темніший і жорсткіший. Ось щось, що нагадувало шавлію, але з товстішими стеблами і дивним сизим нальотом. Я впізнавала форми, загальні риси, і водночас розуміла, що це не те саме. Інше. Змінене. Наче хтось узяв знайомі рослини і модифікував їх.

Деякі квіти були зовсім прості на вигляд. Я б пройшла повз такі в парку і не зупинилася. Інші ж одразу чіпляли погляд. Пелюстки з надто насиченим кольором. Листя, яке відливало металом. Стебла, що виглядали занадто рівними, ніби були насаджені на проволоку.

Я зупинилася біля одного дерева. Низького, розлогого. Його кора була гладка, з тонкими світлими прожилками. Листя тихо тремтіло, хоча вітру тут не було. Я підняла погляд і раптом усвідомила, що між гілками світло лягає інакше. Наче затримується. Наче щось його утримує.

— Трясця… — видихнула я ледь чутно.

Далі були кущі, яких я взагалі не могла ні з чим порівняти. Плутані. З товстими, майже м’ясистими гілками. Деякі мали квіти, схожі на зірки. Інші згиналися під вагою дрібних прозорих, як скло, ягід. 

Я відчувала себе так, ніби зайшла в підручник з біології, який хтось писав без огляду на земні правила.

Погляд притягнувся до одного з кущів. Листя було смарагдово-синім, з темними чорними прожилками. А одна з гілочок біля алеї… надломлена. Як це буває, коли зачепиш або коли щось упаде зверху. 

Вона звисала, тримаючись на тонких волокнах. Листя на ній уже втрачало колір.

Я зупинилася.

Це було дрібницею. Справжньою дрібницею. Але ж… я могла і допомогти рослині. Чому ні?

Присіла навпочіпки, забувши і про сукню, і про корсет. Під рукою в мене не було ані потрібного розчину, ані навіть клаптика тканини, з якого можна зробити шину. Та можна ж бодай відновити форму, сперти на сусідню гілку…

Пальці торкнулися кори.

І в ту ж мить у голові щось клацнуло.

Махнарія зелена, три унції на склянку окропу. Снодійне.

Голос був негучний. Не чужий у звичному сенсі. Він просто з’явився в голові, наче це були власні думки. 

Я різко відсмикнула руку.

Серце гупнуло так, що в грудях стало тісно. Корсет зрадницьки нагадав про себе. Я вдихнула уривчасто, раз, другий, намагаючись не панікувати.

Що це було?..

Я дивилася на гілку, на кущ, на власні пальці, які ще трохи тремтіли.

Махнарія.

Зелена.

Три унції.

Склянка окропу.

Це не було схоже на думку. Не було схоже на спогад. Я ніколи не чула такої назви. І точно не могла знати пропорцій.

— Дурість якась… — прошепотіла я, випростовуючись.

Ще раз глянула на надламану гілку. Уже не торкаючись її. Просто стояла і дивилася, поки пальці повільно переставали тремтіти.

— Ваша милість!

Голос пролунав позаду.

Я обернулася.

Дворецький, ім’я якого я досі не знала, стояв біля входу в оранжерею поряд з Тіною. 

— Перепрошую, що турбую вас, — він схилив голову. — Хотів повідомити, що похорон призначено завтра на світанку. А ще прибув лорд Юджин, міледі. Він просить дозволу висловити співчуття. 

Ім’я людини, яку я не знала, різонуло.

По спині пробіг холодок. Швидкий. Неприємний. Я відчула, як напружилися плечі.

Я знову кивнула.

— Нехай зачекає, — обережно підбираючи слова, мовила я, скосивши погляд на рослину, біля якої я завмерла. — Я скоро підійду.

Дворецький схилив голову.

— Накажу подати чай у північній вітальні, ваша милість.

А я… я стояла і думала, хто такий цей лорд Юджин, що на нього так дивно відреагувало це тіло?