Глава 2.3

Через кілька хвилин я вже йшла коридором, Тіна накрутила з мого волосся якусь непросту зачіску, і тепер прядки неприємно тягнули шкіру голови.

Тканина спідниці шурхотіла трохи позаду, корсет стискав настільки міцно, що навіть якби я хотіла зсутулитися, не вийшло. Та і хода… вона була якоюсь інакшою. Підборіддя вище, спина рівніше, кроки коротші. Наче мене цьому вчили з дитинства. От тільки я ніколи так не ходила.

Ми спустилися сходами на поверх нижче, поки я обережно роздивлялася.

Сходи завершилися холом з високою стелею. На стіні навпроти сходів висів величезний портрет. Напевно, він спокійно зміг би перекрити все вікно у моїй квартирі, якби його якимось чином вдалося запхати у двері. 

Це був портрет чоловіка у досить похилому віці. Сивина перекривала справжній колір волосся, сірі очі здавалися холодними і проникливими, а зморшки, які намалював художник, були глибокими та виразними.

Я повільно підійшла до портрета, роздивляючись його.

Унизу рами була мідна табличка з написом.

«Великий маркіз Олаф Блумері».

Стоп! Що?!

Мене аж хитнуло назад від несподіванки.

— Тіно, нагадай-но вік мого чоловіка? — хрипко промовила я, сподіваючись, що це питання не видасться їй надто вже дивним.

— Сімдесят один, міледі, — чемно відгукнулася дівчина.

А мене знову хитнуло. Дівчина, яку я бачила у відображенні, була молода. Дуже молода. Років двадцять… двадцять п’ять максимум.

А цей чоловік маркізи… Він їй якщо не у діди, то в батьки годився. Яка ж у них різниця у віці була? Років сорок? П’ятдесят?!

Я ще раз глянула на портрет. На холодні сірі очі, які дивилися з полотна так, ніби могли бачити мене наскрізь. І відступила. 

Поруч з цим портретом чомусь було моторошно.

— Ходімо, — я силоміць відірвала погляд від зображення маркіза, і відвернулася.

Тіна кивнула і повела мене коридором, тримаючись поряд. Вона раз у раз намагалася опинитися на крок позаду, та я стишувала крок, щоб служниця опинялася поряд. Я гадки не мала, куди ми йдемо. І про це точно не мала здогадатися Тіна.

Тіна вела мене далі. Перед нами з’явилися чергові сходи, які вивели на перший поверх. Інколи краєм ока я бачила інших слуг. Темно-сірий одяг з білими комірцями, прямі спини. Вони спинялися і кидали свої справи, коли чули наші кроки. Завмирали, схиливши голови. І продовжували займатися справами, варто було мені лишити їх за спиною.

Коридор завершився дверима, за якими опинилася бібліотека. Я йшла за служницею між високими книжковими шафами і дивувалася тому, як багато тут історії. Полиці прогиналися під вагою томів та сувоїв. У повітрі пахло старим папером, і цей запах мені, на диво, подобався. Та бібліотека виявилася не глухою кімнатою, а черговим коридором. По той бік знайшлися нові двері.

Я вже чекала, що вони виведуть нас до головного входу, а там вже буде і парк. Але ні. Чергові двері, які прочинила Тіна, вивели…

Важко було сказати, що це, як не оранжерея.

Повітря стало тепліше та вологіше. Стеля над головою зникла, замінившись скляним дахом, через який всередину потрапляло сонячне світло. 

Це не було подвір’я. Ми не полишили маєток маркіза за спиною. Ми все ще були у ньому. Але разом із тим… і не були.

Я потрапила у простір, який скоріше назвала б великою теплицею. Скляні стіни з одного боку, і звичайні кам’яні з іншого, скляний дах і великий простір з тонкими доріжками, великими деревами, густими кущами і об’ємними клумбами.

Наче я потрапила у скляну кульку, яку подарував брат на Різдво. Тільки там всередині був сніг і ялиночка.

— Я почекаю вас тут, міледі, — Тіна зупинилася біля входу, склавши перед собою руки. — Як завжди.

Я зробила ще крок, не в змозі приховати захват від цього місця, і завмерла.

Як і завжди?

Тобто це не просто прогулянка? Маркіза часто сюди ходила? Регулярно? І що вона тут робила?