Глава 2.2

— Все готово, міледі, — прошепотіла служниця.

Я кивнула. Голова теж рухалася інакше. Повільніше. Обережніше.

— Сніданок у будуарі, — додала вона. — Заспокійливий чай вам також приготували. Якщо дозволите, я зроблю вам зачіску вже під час сніданку.

«Якщо дозволите» звучало так, ніби без мого дозволу вона і дихати не могла. Я вже фізично відчувала страх Тіни перед маркізою. І це мене тільки більше непокоїло.

Що такого зробила леді Блумері, що її боїться власна служниця?

Я кивнула ще раз. І покрокувала за дівчиною в будуар. Окинула поглядом кімнату, яка була за другими дверима, що вели зі спальні.  

Темно-червоний диван біля стіни. Низький столик перед ним. Камін збоку. Справжній, трясця, камін! І дзеркало над ним. 

Вікно чомусь було щільно завішене важкими шторами, через що сонячне світло майже не просочувалося крізь щільну тканину.  Та замислюватися над цим я не квапилася. На столику на мене чекав сніданок. Невелика миска з кашею. Нарізані однаковими шматочками різні фрукти і чашка з чаєм, який чомусь мав яскраво-фіолетовий колір.

Все виглядало… нормально. Майже.

Поки я не побачила прилади.

Чотири виделки. Два ножі. Ложка. Маленька ложечка. І ще щось тонке, наче для якихось спеціальних дрібниць.

Я повільно сіла, на мить насолоджуючись шелестом тканини, яка вляглася навколо мене і зайняла половину вільного простору.

Я навіть не встигла подумати, рука сама піднялася. Пальці пішли до однієї конкретної виделки. Середньої. Не найбільшої і не найменшої. Я схопила її так впевнено, ніби робила це щодня.

Зупинилася лише тоді, коли зрозуміла, що вже тримаю її.

М’язова пам’ять? Як дивно…

Намагаючись не загострювати на цьому увагу, підсунула до себе тарілку зі сніданком. Голод стиснув спазмом шлунок, підганяючи мене. А на вологому волоссі я відчула дотик Тіни, яка взялася робити своїй пані зачіску. 

Чай, який мав дивний колір, на смак виявився солодким, з нотками шипшини. Я робила ковток за ковтком і… дійсно починала почуватися спокійніше. Якесь плацебо!

— Тіна, — я відставила чашечку, — нагадай, у мене були на сьогодні якісь плани?

Голос пролунав рівно, наче я і не хвилювалася, ставлячи це питання.

Служниця мовчала якусь мить, продовжуючи займатися зачіскою. 

— Ви не казали, що на сьогодні заплановано щось особливе, — мовила вона. — Якщо ви щось не повідомили дворецькому, я можу запросити його ще раз. Листи… Я дізнаюся, чи надходили нові для вас. А так… Може, ви бажаєте сьогодні прогулятися до оранжереї?

Оранжерея? Маркіза ходила до оранжереї? Навіщо?

— Так, я хочу прогулятися, — мовила я тихо, так і не отримавши тієї інформації, на яку сподівалася. — Хочу відволіктися від думок.

Це було правдою. Хотілося трохи відволіктися від чужого горя, трауру та змін, до яких я готова не була. Прогулянка на свіжому повітрі могла допомогти. А разом із тим я можу зрозуміти, що взагалі навколо мене є.