Глава 2.1

Я лежала в гарячій воді й роздивлялася приміщення, намагаючись дихати рівно і зібратися з думками, які розбігалися в різні боки.

Зберися, Валеріє! Треба попрацювати над планом!

Паніка знову накрила з головою. А я повільно видихнула і звела погляд до стелі. Високої, світлої, до якої повільно підіймалася пара від води. 

Чиста, без плям чи тріщин. Не така, на яку я дивилася в гуртожитку чи в орендованій квартирі. Тут усе виглядало так, ніби про це місце дбали. І дбали постійно.

Я перевела погляд нижче.

Стіни облицьовані світлим каменем. Уздовж них вузькі полиці зі скляними флаконами. Жодного натяку на пластик чи бодай якісь етикетки. Щось подібне я бачила хіба що у фільмах або в музеях, де нічого не можна чіпати руками.

Я ворухнулася у воді. І на мить занурилася глибше, намагаючись заспокоїти паніку, яка накривала хвилями.

Погляд вперся у край ванни з товстого темного каменю. 

Коли востаннє я могла дозволити собі ванну, а не швидкий душ? Я вже й не пам’ятала. А зараз лежала в густій піні й жаліла себе. Та чи… справді я маю себе жаліти?

Я жива. Так, не у своєму тілі. Не у своєму, судячи з усього, світі. Але жива. Чи це не подарунок долі, за який я маю бути вдячна?!

Я зціпила зуби й змусила себе знову дихати повільно. Як на «килимі» у директора. Як перед відкритим уроком. Коли всередині все трясеться, а зовні треба виглядати спокійно і зібрано.

План. Мені потрібен план.

Перше: не питати зайвого. Друге: спостерігати.

Третє: запам’ятовувати все, що кажуть. Навіть дрібниці.

Особливо дрібниці.

Я ковзнула поглядом до дзеркала навпроти. Воно вкрилося парою. Моє відображення розмилося, зникло, і від цього стало трохи легше. Я не була готова знову дивитися на себе нову. 

Я вдихнула ще раз, уже впевненіше, і повільно сіла у ванні, відчуваючи, як вода стікає зі шкіри. Час закінчувався. А разом з ним і мій короткий перепочинок перед новою грою, правила якої я ще навіть не знала.

Нічого, й не з таким справлялися, правда ж, Валеріє Олександрівно? За ваші двадцять вісім років чого тільки в житті не траплялося. Подумаєш, поміняла тіло та світ! Розберемося.

Саме з цими думками я вибралася з води і потягнулася за рушником.

Перше випробування чекало на мене за дверима. У спальні, яка належала маркізі. Там на мене чекала не тільки Тіна, яку я попросила лишити мене у ванній саму. А і… одяг.

За кілька хвилин я вже дивилася на темний, жорсткий корсет, який простягала мені дівчина. А за кілька хвилин стиснула зуби, не розуміючи, як в цьому дихати. До цього трагедією були тісні джинси після свят. Тут же… тут це було схоже на пастку.

Знову вчепившись в підпорку балдахіна, я стискала зуби. Кожен раз, коли Тіна тягнула за шнурки, мене тягнуло назад. З кожним новим поштовхом місця для повітря в легенях ставало все менше. І менше. І менше…

І в мить, коли я вже думала почати благати про милосердя, тіло зробило щось дивне. Само. 

Живіт втягнувся. Спина випросталася. Плечі стали рівно. Я навіть підборіддя підняла трохи вище, ніж звикла. Наче хтось непомітно штовхнув мене в правильну позу.

Я здригнулася від цього відчуття.

— Ще трохи, леді Беатріс. Вдихніть, будь ласка, — прошепотіла служниця, міцніше затягаючи шнурки корсета.

Беатріс? Вона назвала мене Беатріс?

Ось воно ім’я маркізи. Беатріс Блумері. І як я до цього маю звикнути? До такого взагалі можна звикнути?

Служниця зав’язала вузол і відступила на крок. За мить повернулася до мене з панчохами та шарами тканини, які виявилися спідницями.

Один шар. Другий. Третій.

Кожен лягав важко. Тканина шурхотіла, зачіпалася одна за одну, як хвилі. Я відчула вагу на стегнах. Обмеження в колінах. Рухи одразу стали повільнішими, бо інакше тканина тягнула і заважала.

Верхня сукня з оксамиту добила остаточно. Вона сіла щільно, обтягла корсет та спідниці. І, напевно, в цю мить я зрозуміла, що так вдягатися кожного дня я просто не зможу. Збожеволію насправді.