Глава 1.2

Дуже погане передчуття холодом торкнулося спини десь між лопатками. Та я не могла його ігнорувати.

В мене ніколи не було настільки яскравих снів. Ніколи вони не здавалися такими реальними. І ніколи… ніколи до цього я не чула настільки близько гучний скрип гальм.

Я згадала. Остаточно згадала ту мить, коли щось із неймовірною силою вдарило збоку. І як виглядає пішохідний перехід зверху.

— Сюди, міледі, — руда, якщо й здивувалася моєму питанню, не виказала цього. Вказала вбік.

Туди, де біля велетенської шафи стояло високе дзеркало.

Я зробила перший крок у його бік. Другий. Третій… І вже зараз бачила, що у ньому віддзеркалююся зовсім не я.

Не мініатюрна білявка з рожевою прядкою, яку я пофарбувала, аби бути на одній хвилі зі старшокласниками. Ні….

З дзеркала на мене дивилася висока струнка жінка. Досить молода жінка. Темне довге волосся, тонкі риси обличчя і яскраві блакитні очі.

Я з недовірою підняла руку і торкнулася щоки. Доторк здався теплим, тремтливим. Якимось… правильним.

Але це обличчя. Це було не моє обличчя! Не моє тіло! І не мій чоловік загинув! Але я… я це вона? Чому? Як таке можливо?! Невже… невже це не сон?!

Я поглянула у дзеркало ще раз. Наче з другого разу там мало з’явитися моє обличчя. Моє!

Однак зі скла на мене досі дивилася та сама чужа жінка. Її губи тремтіли разом з моїми. Її пальці торкалися щоки разом з моїми…

Я повільно опустила руку.

Позаду стояла рудоволоса. Я не бачила її у віддзеркаленні, але відчувала. Вона мовчала. І це мовчання було напруженим, наче вона чекала дозволу навіть на вдих.

— Міледі? — обережно покликала вона.

Я не відповіла одразу. Дала собі ще одну секунду. Подивилася жінці в дзеркалі просто в очі. І не відвела погляду.

— Що… — почала я і зупинилася.

Будь-яке пряме питання зараз видало б мене з головою.

Я проковтнула.

— Що від мене зараз потрібно?

Рудоволоса здригнулася. Та відповіла одразу.

— За дверима дворецький, міледі. Чекає, коли ви прокинетеся.

Дворецький? Справжній дворецький?!

Я кивнула. Повільно. Так, ніби робила це сотні разів.

— Добре. Хай зайде.

Вона кинулася виконувати наказ. Відчинила двері тихо. Щось прошепотіла у коридор.

Я залишалася стояти біля дзеркала, наче сподівалася на те, що щось зміниться. Що все це зникне і я опинюся у лікарні під крапельницею. Поруч буде сидіти старший брат, та бурмотіти собі під ніс, що його Леруся знову втрапила в якусь халепу. 

Я не могла заперечувати те, що мене збила машина. Але могла заперечувати, що після такого можна опинитися хтозна-де, де тебе називають «леді».

Я стиснула пальці в кулак. Розтиснула. Ще раз.

Позаду пролунали кроки. Чіткі. Важкі.

— Міледі, — пролунав рівний чоловічий голос. — Дозвольте висловити співчуття.

Я повільно озирнулася.

Незнайомий чоловік стояв біля дверей. Високий, з сивиною на скронях, та з прямою спиною. Одягнений у темну сорочку з вишивкою та темні штани. 

— Маги оглянули тіло, — додав він, не роздивляючись підлогу, як та руда. — Причину смерті поки встановити не змогли.

Маги? Він щойно сказав «маги»?!

У мене знову підігнулися коліна. Але цього разу я встояла без додаткової підтримки.

— Я вже розпорядився підготувати місце в сімейному склепі. Листи вже надіслані. Які будуть подальші накази, міледі?

— Накази? — хрипкий голос обідрав горло. — Я… я не знаю… Що зазвичай у таких випадках роблять? Що ще треба зробити?

Трясця! Опинитися в чужому тілі і займатися похованням чужого чоловіка! Кращого відпочинку після власної смерті і не побажаєш!