Глава 1.1

Останнє що я пам'ятала, це скрип гальм. Пішохідний перехід, який чомусь спочатку з'явився перед очима, а потім зник. І дуже недоречну думку про те, що, здається, я забула полити квіти на підвіконні. 

— Мені так шкода, леді Блумері, — незнайомий голос пролунав з темряви. — Так шкода...

Я кліпнула. Раз. Другий. Намагаючись прокинутися. Прокинутися ж?

Світ вдарив в очі яскравим світлом, на тлі якого стояла висока рудоволоса дівчина. Вона схиляла голову так низько, що неможливо було побачити обличчя. І продовжувала бурмотіти щось про те, що їй шкода.

— Що? — Я хрипко видихнула і… не впізнала власний голос.

Рудоволоса чомусь здригнулася, стиснулася.

— Він мертвий, міледі. Ваш чоловік мертвий. Це підтвердив лікар.

У голові паморочилося, у вухах гуділо. Та я знала, що ці слова точно сказані не мені. Бо в мене не було чоловіка. Навіть з хлопцем ми розійшлися півроку тому.

— Хто мертвий? — на диво, незнайомий голос справді повторив моє питання. А я… здригнулася і опустила погляд.

Я стояла. На мені була якась тонка світла та надто довга нічна сорочка. З якоюсь дивною золотистою вишивкою. Довгими вузькими рукавами. 

Ні, це точно не мій одяг. У мене такого в житті не було. На зарплатню вчительки таку роскіш не купити.

— Ваш чоловік, леді Блумері, — вперто повторила руда, чомусь продовжуючи звертатися до мене. А потім повільно звела голову і перехопила мій погляд.

Здригнулася і знову швидко втупилася в підлогу.

— Що?.. — тільки й видихнула я, помітивши на її обличчі страшний глибокий шрам. Та прикусила язика.

Як там казала Тетянка? Ніколи не треба казати уві сні, що ти знаєш, що це сон? Здається, щось таке було. Та до цього у мене ніколи не було таких яскравих снів. Втомилася, напевно, перевіряючи зошити до ночі…

Я вдихнула глибше, намагаючись вмовити себе прокинутися. Світ поплив, мене хитнуло. 

Скинула руку і вчепилася в дерев’яну… підпорку балдахіна?!

Я з недовірою дивилася на темно-зелену тканину, яка окреслювала велетенське двоспальне ліжко, і не розуміла, як мені таке взагалі могло наснитися.

— Води? — рудоволоса помітила, як мене повело вбік. — Зараз, міледі. Одну мить. 

Вона кинулася кудись вбік. Я скосила погляд, проводжаючи її до невеличкого столика біля вікна. Краєчком свідомості відмічала кремові шпалери, різні дерев’яні меблі і… гори за вікном.

Трясця! Справжні гори!

Такі блакитньо-сині, з білими вершечками. Як на картинках.

— Ось, вода! — дівчина вже стояла переді мною, знову схилившись. Простягала пузатий келих на тонкій ніжці. З такого не воду п’ють, а щось набагато міцніше.

Я повільно підняла руку, торкнулася ніжки. Відчула під пальцями прохолоду скла. Піднесла до рота і зробила ковток.

Прохолода прокотилася язиком, горлом, впала у шлунок. 

Надто реально. Надто…

— Може покликати лікаря для вас, міледі? — прошепотіла вона.

Навряд чи лікар зміг би допомогти мені зараз.

Питань було надто багато. Хто помер? Чому вона називає мене леді? І як прокинутися від цього дивного дивакуватого сну?

— Ні… дякую, — і знову цей незнайомий голос з легкою хрипотою.

Дівчина, яка досі жодного разу прямо не подивилася мені в очі, промовила:

— Дворецький уже підняв слуг, міледі. Усі вже готуються… до похорону.

Я слухала її і з кожною миттю розуміла дедалі чіткіше, що відчуваю себе інакше. Якось легше. Трохи… вище?

— Листи вже пишуть, — руда продовжувала говорити. — Родичам маркіза. І… короні.

Короні?

Я відчула, як по спині пробіг холод, хоча в кімнаті було тепло. І… не зрозуміла, чому так відреагувала на цю її репліку.

— Міледі, що я можу для вас зараз зробити? — дівчина не збиралася замовкати. — Сніданок? Ванну? Я підготую вам чорну сукню. А там… Може покликати все ж лікаря?

— Ні.

Я просто відмовила. А голос пролунав так, наче хтось щось відрубав.

Руда здригнулася, ще більше стислася переді мною.

— Дзеркало, — мовила я, — де дзеркало?