9 (3)

Лицар невідривно спостерігав за тим, як я п’ю гарячу рідину. Аж очима уп’явся. Від такої уваги, якщо чесно, стало не по собі; я пересмикнула плечима і відвернулась у протилежний бік, аби тільки на нього не дивитись. Дивний він зараз… Хоча, можливо, Дайнмар був таким завжди?

На галявині запанувала мовчанка. Я відчувала, як потихеньку тілом розливається тепло, і почала розслаблятись. Не знаю, що за такий чудодійний засіб дав мені лицар, але він все-таки виявився дуже доречним. Аж полегшало.

Я позіхнула кілька разів, востаннє навіть забувши прикрити рот долонею. Якби мене зараз бачила моя учителька з етикету, вона, бідолашна, схопилася б за серце! Де ж це видано, щоб герцогська донька так себе поводила.

От тільки довкола мене були не стіни чергового пишного маєтку мого татка чи його друзів, а лише зелені пишні дерева. Німі свідки моєї поведінки, вони не поспішали осудливо шурхотіти листям та веліти мені згадувати про те, якою має бути справжня леді.

В лісі пахло свободою. Завжди. Я за це його й любила. За можливість дихати на повні груди, насолоджуватись цілковитим спокоєм… Не думати ні про що погане і просто жити, як живеться.

Білка, вовк чи заєць не запитують про правила. Вони діють так, як велить їм серце. Хтось так проживає довге життя та помирає від старості, а хтось потрапляє у пастку, зате вони, принаймні, не відчувають себе у золотій клітці. І їх ніхто не намагається якомога вигідніше видати заміж, як-от мене.

– Ти в порядку? – Дайнмар підсів до мене, перериваючи роздуми про природу. – Більше не холодно?

– В повному, – озвалась я і відчула, що язик якось дивно заплітається.

Що це таке… Ніколи, навіть дуже втомлена, я не втрачала координації рухів, а тим паче – своєї артикуляції! Невже то все через отруту? На що ще вона встигла в мені вплинути?

Розібратися б, як зачарували тих мерців, а головне, хто саме це зробив… Бо я досі ніколи в житті не зустрічала такої магії, вона була мені дивною. Напевне, покровитель Рея знав би відповідь на це питання.

Можливо, дарма я пішла! Гаразд, чаклун не надто хотів зі мною йти, але ж його покровитель, здається, до мене був приязний! Я його почула! Чому ж не скористалась можливістю поспілкуватись, розпитати?

– Про що думаєш? – спитав тим часом лицар, все ніяк не бажаючи від мене відчепитись.

– Та таке, – я була надто втомлена, щоб все йому переповідати або вигадувати правдоподібну брехню.

– Мені ж цікаво! – він спробував взяти мене за руки. – Я хочу знати про себе більше! Коли вже нам судилось бути разом.

Судилось?

– Що це ти таке кажеш?! – обурилась я. – Ти просто мій лицар. про жодне “разом” не йшлось, не знаю, що ти там собі навигадував!

Я спробувала підвестися на ноги, і ось тут накопичена втома знов дала про себе знати. Захитавшись, я ледь не впала, проте вірний лицар був поруч – підхопив, підтримав. Щоправда, не можна сказати, що я надто цьому раділа. Бо тримав він мене міцно, аж занадто, та й руки не прибрав, коли я все-таки відновила рівновагу і спробувала відсунути його від себе подалі.

– Мірабелло, – Дайнмар всадовив мене собі на коліна, – я буду тобі чудовим чоловіком.

– Що? – я ледь витиснула з себе ці слова. – Я не потребую жодного чоловіка. Відпусти…

Я хотіла, щоб останнє прозвучало, мов наказ, проте слова вийшли якимись невпевненими. Ніколи раніше я не говорила настільки слабким голосом, навіть коли захворіла, зірвала зв’язки і могла тільки хрипіти.

– Твій батько обов’язково схвалить наш шлюб, – Дайнмар продовжував гладити моє стегно. – Ми з тобою будемо постійно разом! Я нікому не дозволю навіть наблизитись до тебе, ти віриш? Відганятиму їх, аби навіть не наближалися. Так, як воно має бути…

Я хотіла сказати щось типу “припини”, але натомість пробелькотала лише якусь дурню.

Дайнмар взявся стягувати з мене сорочку.

Це вже ні в які ворота не лізе! Я запручалась, спробувала відштовхнути його геть… Але так і не змогла цього зробити. Лицар виявився сильнішим, і він вперто обіймав мене, простягав свої лаписька, ліз ними, куди не слід. Скільки б я не відбивалась, це буде марно.

Магія! Крізь пелену пробилась згадка, що я взагалі-то могутня відьма і можу щось зробити з тим, хто так нахабно до мене лізе. Або принаймні спробувати! Зараз, тільки-но зберусь з силами…

Чари відгукнулись, сховані десь в глибині мого тіла. Я буквально благала їх про допомогу, відчуваючи, що Дайнмар уже цілує мене в шию, і мої спроби штовхнути його в груди його не зупинять. Та він же навіть не відчуває, що я сіпаюсь, настільки я ослабла!

В якусь мить здалось, що магія прийде на допомогу. Я зможу його відкинути…

Але на пальцях загорілась лише жалюгідна іскра, та й та не полетіла у Дайнмара, а злетіла у повітря і вистрілила там, на мить засліплюючи.

Це було останнє, на що я спромоглась. Після цього свідомість затягнуло туманом, і я провалилась у нього, розуміючи, що втрапила у пастку, і врятувати з неї мене нема кому. Дайнмар зробить все, що захоче, а тоді пред’явить на мене свої права…